Читати книгу - "Пригоди в Райлівцях Поневолення, Влад Заводський"

– Можу сказати лише про тебе, – відповів хлопчик. – Ти обов’язково виживеш, бо твоя душа врятована та тіло витримало навантаження. В гіршому випадку, кілька днів пролежиш в комі. В кращому – ти скоро прокинешся. За інших людей не можу сказати. Тому, що мені не дозволено. Серед вас є людина, в якої є можливість врятувати тих, які потрапили під контроль, але їй вже немало років. Не знаю, чи тіло тієї бабусі витримає, зате духовна сила у неї більша за твою, цим зможе вона зробити те, що нікому не під силу з тих, які розвинуть її.

– Ти про Любу Іванівну? – запитала Оля. – Що значить «розвинуть її»? І звідки взялася сила духовного меча? В когось вона ще є?

– Тобі було б краще запитати мене як звідси вибратися, – порадив їй хлопчина. – Для цього потрібно використати дух і тіло. Це лише може та бабуся про яку я говорив, але зараз вона б’ється з дуже сильним ворогом, який хоче здолати її, цим і забрати душу.

– Розкажи мені про силу, яку я використала, – попросила його дівчина. – І скажи у скількох ще воїнів Райлівець є така сила?

Люба Іванівна знаходилася в тому ж просторі що Оля, і побачила навпроти себе постать, тіло якої було все чорне, а очі палали червоним вогнем.

– Ти той нелюд, який хоче мене вбити? – запитала стара.

– Які ви догадливі, – засміявся з неї ворог. – Але і не дуже.

– Вважаєш я помилилася? – злякано запитала Люба Іванівна.

– Це ми ще побачимо, – відповіла постать. – Я ваша перша доза, яку вам ввели. І знаходжусь я тут, щоб забрати вашу душу.

– Ніколи в житті! – впевнено заявила Цаплінська. – Зараз я покажу тобі силу, яку пробудила під час інсульту.

– Не будемо нікуди спішити, – погодився ворог. – Ви вже і так програли.

– Нічого я ще не програла, – сказала стара. – Навіть, якщо так, то душа моя не буде у ворожих руках. Так що, слухай мою розповідь. Вже роки як це сталося та почалося з все з того, що вдень я знаходилася в кімнаті та раптом моє тіло спаралізувало і я впала на підлогу й заснула. І наснився мені сон, що я знаходилася в чорному просторі, де в далечині мигало світло. Почула чийсь голос, який запитав мене, чи хочу я жити. Відповіла йому: «Яке це має значення?» Тоді він зненацька пустив на мене ворона, який хотів вбити мене, але я йому простягнула руку й сказала: «Повір, у мене є сенс життя. Є кого любити, про кого піклуватися, захищати… Є ким переживати і ким радіти. За це дякую Богу всім серцем. І про цього птаха теж подбаю». Тоді сам ворон промовив знайомим голосом: «Зрозуміло, Люба. Я теж люблю її, хоча і не можу цього підтвердити. Виходь зранку з під’їзду і побачиш мене на дереві». Я вийшла і побачила його. Коли лягла спати, то він у сні навчав мене великої сили, яку просто так не освоїти. Для цього потрібен час та великий запас духовної сили. Той, хто за короткий час освоїть її повністю, вважатиметься кращим за всіх.

– Ви хочете мене якоюсь силою перемогти? – запитав глузуючи ворог.

– Невіруючий скаже, що це не правда, – відповіла Люба Іванівна. – але то далеко не так. Така сила, в дію якої ти не віриш, пробуджується коли людина знаходиться на грані життя і смерті, що люди звуть клінічною смертю. Зазвичай, в людини яка це переносить, підвищується духовна сила, яка роками збагачується, та в час душевного падіння сила яка в ній, блокує атаку ворога і дає шанс людині врятувати свою душу. В тілесному світі я тобі такого не представлю, але точно не в духовному.

– Годі базікати, стара, – звернувся він до неї. – Давай вже, атакуй.

– Як скажеш, – погодилася Цаплінська, і в лівій руці у неї появився меч з сивою рукояттю. - Лети, Древній!

Після звернення старої, лезо меча розсипалося в чорне пір’я, яке зникло з поля зору.

– І це все? – засміявся він із неї. – Все на що ви здатні? А розказували…

Не встиг він доказати, як гостре пір’я ворона порізало все його тіло.

– Все тільки почалося – сказав хтось до Цаплінської.

І глянула вона й побачила істоту, тіло якої було людське, голова і хвіст як у бика, очі як у змії, а голос чоловічий. І мав він у руці двобічну сокиру, один бік якої палав світло-зеленим вогнем. І сказала їй істота:

– Я Пекельний бик – твоя друга доза. – Прийшов сюди для того, щоб забрати в тебе душу. Раджу тобі здатися, поки не відчула болю від моєї сокири та зеленого вогню, що на ній.

– Щоб не програти в цім бою, треба мені викластись на повну, – сказала серйозно Люба Іванівна. – Бо ворог надто швидкий.

Бик нічого їй не відповів, а зразу накинувся на неї та не зміг її дістати. Попробував ще раз сокирою її поранити, але стара знову ухилилася від його атаки. Не здаючись, він ще раз махнув зброєю та зміг все таки залишити слід на одязі старої. Це сильно насторожило Любу Іванівну, і вона промовила:

– Максимум: Чорний ворон!

Кинула вгору свій меч, який зник у повітрі. По правім та лівім боці коло Люби Іванівни з’явилося десять мечів, що розсипалися у тисячі чорних пір’їн, які полетіли до ворога та оточили його. Знаходячись у пастці з якої не вибратися, він крикнув: «Цим ти мене не здолаєш!», у відповідь почув: «Приземлися, чорний вороне!». На заклик старої гостре пір’я чорного ворона накрило Пекельного бика. І побачила вона, що ворог лежав нерухомий та кожна його частина тіла була зранена її атакою.