Читати книгу - "14 днів любові, Михайло Андрусяк"

І тут знову вибух. Він пролунав із боку тих самих химерних дерев. Земля під ногами затремтіла, і навіть солдати на мить зупинилися, обернувши голови в той бік. Тиша тривала всього кілька секунд, але це було достатньо, щоб напруга зросла до межі.

— Що вони задумали? — пробурмотіла Фейра. Її рука вже тримала натягнутий лук, готовий до бою.

— Не знаю… Але скоро дізнаємося, — відповів я, знову кидаючи погляд на трубу, яка продовжувала випромінювати дивний звук, що змушував навіть нас відчувати дискомфорт.
Солдати почали злагоджено групуватися, чітко виконуючи накази, їхня дисципліна вселяла страх. Ми з Фейрою вирішили не ризикувати. Я схопив її за руку, і ми поспішили до печери, яка стала нашим прихистком. Звуки вибухів і пострілів супроводжували нас дорогою, немов це був фон цього зруйнованого світу.

— Що тепер буде? — тихо запитала Фейра, її голос ледь перекривав гул віддалених вибухів. Її очі були сповнені тривоги.

— Я вірю, що Інферент впорається, — відповів я, намагаючись бути впевненим, хоча сам відчував гнітюче безсилля. — Він не з тих, хто здається без бою. Він надто сильний.

Раптом пролунав ще один вибух, набагато ближчий. Я різко зупинився, мій погляд спрямований у бік дерева. Великий стовп темного диму здіймався до неба, немов чорне знамено катастрофи.

— Вони атакують дерево? — Фейра обернулася до мене, її очі широко розплющені від страху.

— Схоже на те, — промовив я, стискаючи меч. Моє тіло напружилося, і серце билося у скаженому ритмі.

Постріли продовжували звучати, тепер їх було більше, а між ними доносився тріск дерев і зловісний гул снарядів. Усе це здавалося нереальним кошмаром, але дим, що піднімався над горизонтом, нагадував, що це наша реальність.

— Вони справді хочуть знищити все, — прошепотіла Фейра, її голос зірвався.

— Ми повинні дізнатися, що відбувається, але безпечніше буде сховатися. Ми не можемо дозволити собі ще раз потрапити до них у пастку, — сказав я, ведучи її далі до печери.

Гул бою не вщухав. Це було щось більше, ніж проста вилазка. Те, що відбувалося, відчувалося початком чогось жахливого. 

Ми з Фейрою сиділи, притулившись до холодної кам'яної стіни печери. Кожен вибух ззовні віддавався глухим гуркотом, що пробирав до кісток. Постріли, крики, і рик монстрів звучали так близько, ніби світ навколо нас ось-ось зруйнується.

Рей, що нам робити? – Фейра прошепотіла, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Тихо, – відповів я, поклавши руку на її плече, – якщо ми залишимося непоміченими, можливо, вони пройдуть мимо.

Але надія в моїх словах зникла, коли ми почули чіткі, ритмічні кроки, які наближалися. У світлі слабких ліхтарів, які ми помітили біля входу, з’явилися фігури – солдати Псіексу. Їхні чорні броні відбивали світло, і в руках вони тримали потужну зброю.

Провірте печеру! – вигукнув один із них, і троє солдатів рушили в наш бік. Серце у грудях билося так швидко, що я ледь міг дихати.
Раптом тиша була розірвана диким риком. З темряви прямо на солдатів вилетіли емендери – ті самі монстри, що захищали дерево. Їхні вигнуті тіла і вогняні очі виглядали як жахливий кошмар, оживлений наяву.

Вогонь! – крикнув командир, і в темряві зазвучали постріли.
Кулі влучали в монстрів, залишаючи криваві рани, але це їх не зупиняло. Один із емендерів кинувся на найближчого солдата, вгризшись у його броню. Солдат закричав, падаючи, а його товариші намагалися втримати оборону.

Ми несемо втрати! – пролунав голос по рації.
І тут вистріл із РПГ сколихнув усе. Вибухова хвиля знищила кількох монстрів і повалила на землю залишки солдатів. Рев емендерів наповнив печеру, а їхній біль здавався майже людським.

Рей, вони нас знайдуть! – Фейра стиснула мою руку, її очі блищали від страху.

Ми повинні триматися! Якщо вони знайдуть нас, ми будемо готові. – Я підняв свій меч, готовий до останньої битви.

Монстри насідали на солдатів зі всіх боків, їхній глухий рик заповнював повітря, а крики людей тонули в хаосі. Солдати, навіть з усією своєю зброєю, не могли зупинити їхній натиск. Крики командира прорізали гучність битви:

Відходимо! Всі назад! - він махав рукою, намагаючись врятувати хоч когось із своїх людей.
Солдати кинулися бігти, покидаючи позиції. Монстри не давали їм перепочинку, переслідуючи кожного, хто відставав, і добиваючи тих, хто не встигав. Фейра притиснулася ближче до мене, тримаючись за мою руку.

Рей, це справжня війна... – її голос тремтів, але в очах було видно рішучість.
Я дивився, як сцена руйнування розгортається перед нами, і відчував дивний холод у грудях. Моє уявлення про битви завжди було романтизованим, я думав про них як про героїчні змагання. Але тепер, коли бачив усе на власні очі, вони були лише хаосом і смертю.

Чесно кажучи, я уявляв собі це зовсім інакше... – промовив я, намагаючись стримати голос. – У мріях усе здавалося таким… величним. А насправді це жах.
Дим із боку дерева став густішим, його чорні клуби піднімалися до неба, а вдалині час від часу було видно яскраві спалахи – то вибухали гранати чи боєприпаси. Моє серце стискалося від невідомості, і я зрозумів, що не можу сидіти без діла.

Фейра, я піду подивлюся, що відбувається біля дерева. Ти залишайся тут. Це надто небезпечно.

Ні, навіть не думай! – її голос став твердим, як криця. Вона дивилася на мене з таким рішучим виразом обличчя, що я зрозумів – сперечатися немає сенсу. – Ми разом підемо. Зрозумів?

Гаразд, разом. – Зітхнув я, хоч і боявся за неї.

Ми почали рухатися в напрямку дерева, ховаючись між камінням і рослинністю. Чим ближче ми підходили, тим більше відчувалося напруження в повітрі. Дим став густішим, і запах горілого заповнив ніздрі. Земля була всіяна уламками та залишками спорядження, а над горизонтом височіло древо – тепер обпалене і скривавлене.

Сцена перед нами була моторошною: земля, вкрита залишками життя, перетворилася на поле смерті. Солдати, здавалося, блукали в цьому хаосі, немов загублені тіні. Деякі з них зі сльозами збирали тіла своїх товаришів, інших охоплювали панічні атаки. Гучні крики зривалися з вуст, ніби це було єдине, що могло врятувати їх від внутрішньої порожнечі. Інші ж просто сиділи на землі, дивлячись перед собою порожніми очима, не в змозі зрозуміти, що відбувається.