Читати книгу - "14 днів любові, Михайло Андрусяк"

Фейра міцно стиснула мою руку, її голос тремтів:

Господи, Рей… це жахливо. Подивися на цих людей. Їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Я ковтнув повітря, намагаючись стримати гнів, який розпалювався всередині мене. Мої очі затрималися на групі солдатів, які, ледве пересуваючись, тягли тіло свого побратима. Їхня форма була вкрита кров'ю та пилом, вони виглядали, ніби носили на собі не лише свій тягар, а й вагу всього світу.

Вони тут за ідею… – промовив я, ледве стримуючи емоції. – А зараз, напевно, директор Псіексу сидить у своєму затишному офісі і попиває чай.
Гнів у моїх словах зростав, я ледь стримував себе, щоб не кричати. Мені хотілося кинутися на цю корпорацію, на їхню систему, яка створила це пекло. У голові крутилася одна думка: якби тоді я встиг вчинити щось – щось справжнє, не просто підкоритися наказам, – можливо, цього всього зараз не було б.

Рей, – прошепотіла Фейра, торкаючись мого плеча. – Це не твоя провина…
Але її слова лише злилися зі звуками навколо: металевий скрегіт контейнерів, плач солдатів і крики від болю. До місця прибуло кілька науковців у захисних костюмах. Вони поводилися відсторонено, ніби цей хаос їх зовсім не стосувався. В руках у них були різноманітні інструменти, які вони використовували, щоб зрізати коріння дерева. Вони завантажували їх у контейнери, наче це був просто черговий експеримент.

Я стояв і дивився, як вони безжально зрізають коріння, одне за одним. Древо, яке стояло тут віками, яке було серцем цього світу, здавалося, корчилося в агонії. Кожен їхній рух різав мене по-живому.

Ми з Фейрою стояли, заховавшись за залишками поваленого дерева. Місце було мовчазним, тільки зрідка порушуване криками та стогонами поранених солдатів, які, здається, відлунювали навіть у моїй голові. Коріння дерева, те саме, яке виблискувало магічним світлом, тепер чорніло і здавалося мертвим. Густий дим обвивав це поле, змішуючи запах гару, крові та смороду горілого дерева. Все виглядало наче сцена з кошмару.

"Рей, подивись," - прошепотіла Фейра, вказуючи на групу солдатів, які рубали коріння дерева та упаковували їх у спеціальні металеві контейнери. Мені здалося, що ці контейнери мерехтіли дивним фіолетовим сяйвом, ніби дерево ще намагалося чинити опір навіть у своїй смерті.

І тут це сталося. Один із солдатів, який нахилився, щоб підняти уламок кореня, раптом впав на коліна, затискаючи голову руками. Його тіло затрусилося в конвульсіях, і я почув жахливий, нелюдський крик, від якого волосся на потилиці стало дибки.

"Що з ним?!" - вигукнув один із його товаришів, підбігаючи ближче. Але солдат, який кричав, раптом підняв голову. Його очі світилися яскраво-фіолетовим світлом, а з рота почала стікати чорна субстанція.

"Він заражений!" - закричав інший солдат, дістаючи зброю. Але було вже пізно. Солдат, який змінився, викинув руку вперед, і його пальці перетворилися на довгі кігті, які прорізали груди його напарника.

Ми з Фейрою завмерли. Я відчував, як вона вчепилася в мою руку, її дихання стало швидким і уривчастим. І раптом з диму почали виходити інші солдати, але вони вже не були людьми. Їхні обличчя були викривленими, очі світилися тим самим фіолетовим сяйвом, а рухи були смиканими і неприродними. Вони більше нагадували маріонеток, ніж живих істот.

"Рей, це ті, хто взяв коріння," - прошепотіла Фейра, і я побачив жах у її очах. "Це дерево… воно їх змінює."

"Біжімо, зараз же," - прошепотів я, але коли ми зробили крок назад, щось скрипнуло під моїм чоботом. Це був уламок кістки, і звук відлунював у похмурій тиші. Один із заражених різко повернув голову в наш бік. Його рот розкрився неприродно широко, і з нього вирвався оглушливий крик, який одразу привернув увагу інших.

"Тікаймо!" - крикнув я, схопивши Фейру за руку, і ми побігли назад до печери, намагаючись уникати уламків дерева та трупів, які тепер здавалися пастками. За нашими спинами лунали крики та гарчання.

"Рей, вони нас доганяють!" - викрикнула Фейра, оглядаючись. Я обернувся і побачив, як заражені мчать за нами, їхні обличчя вже повністю втратили людські риси, а тіло викривилося у спотворених позах.

Я зрозумів одне: дерево помирає, але воно не відпустить цей світ так легко.

Ми бігли щосили, кожен крок віддавався пекучим болем у моїй недавно залікованій нозі. Дихання збивалося, а крики позаду нас ставали дедалі гучнішими. Заражені переслідувачі були напрочуд швидкими, їхні викривлені кінцівки дозволяли їм рухатися неймовірно швидко і гнучко. Кожен раз, коли я чув їхні гарчання, у мене стискалося серце.

"До печери!" - вигукнув я, вказуючи на вузький вхід, який ми бачили раніше.

"Вони занадто близько, Рей!" - викрикнула Фейра, дістаючи свій лук на ходу. Її руки трусилися, але вона влучно випустила стрілу, яка вразила одного з переслідувачів прямо в око. Монстр впав, але решта продовжували бігти, ще більше розлючені.

"Тримайся!" - крикнув я, коли ми добігли до печери. Я знав, що це тимчасовий порятунок, але зараз іншого вибору не було. Ми влетіли всередину, і я миттєво обернувся, щоб подивитися, чи є щось, чим можна забарикадувати вхід. Нічого.

"Рей, вони вже тут!" - крикнула Фейра, випускаючи ще одну стрілу, яка вразила наступного зараженого. Їхні тіла здавалися надлюдськи витривалими; навіть після смертельних поранень вони продовжували рухатися.

"Відходь глибше!" - закричав я, витягуючи меч. Якщо вони увірвуться, я буду битися до кінця. Але тут печера наповнилася глухим гуркотом, і я почув знайомий голос у своїй голові.

"Рей, зупинися." Це був Інферент. Я не знав, звідки він говорить, але його голос лунав прямо у мене в мозку. "Ти не можеш перемогти їх тут. Веди їх до серця печери."

"Що?!" - вигукнув я вголос, відчуваючи, як холодний піт стікає по моїй спині.

"Вір мені, вони не зможуть увійти далі. Тут їхня сила слабшає."

Я схопив Фейру за руку і потягнув її глибше в печеру. Вона подивилася на мене спантеличено, але не сперечалася. Крики монстрів ставали все голоснішими, а відбиття їхніх кроків розносилося печерою, як луна.