Читати книгу - "У полоні Фонду, Crown Horror"

— Тепер зізнайтеся, хворі виродки, хто з вас вкрав той запис?

— Ти мій боржник, Артисте. — Прошипіла дівчина до собрата по нещастю, а тоді крикнула на усю кімнату, — Вас все одно посадять, ви, божевільні фанатики Червоного...

Та договорити вона не встигла. Джейсон — дужий санітар з лисою головою — повалив її на підлогу, після чого закинув на плече.

— Алісо, вколи їй щось, доки не почала вириватися.

— Заплющ очі, крихітко, це буде сюрприз. — Мовила рудоволоса бестія, дістаючи з кишені якусь невідому ампулу.

***

— Відкривай очі, хутчіш. — Шепотів Вільям, смикаючи Емі за руку.

— Вже прийшли?

— Ні...Тут 173 з'явився, а той виродок за поворотом, ось-ось вийде, якщо ми на нього подивимося, нам кінець!

— Стань позаду мене.

— Якого... ти що задумала?!

— Просто довірся мені.

Вільям сумнівався, та й вона не те щоб хотіла заступатися за цього недоумка. Проте, аби вибратися з Фонду потрібні були напарники, а нічого кращого дівчина не знайшла. Тіні далеко не кожного разу приходили на допомогу, вони були друзями проте... Порятунок радше гра для цих силуетів.

— Нам все одно вмирати, але якщо що ти перша. — Вчений все ж таки послухав дівчину.

— Тепер очі заплюш.

— Ти нащо руки підняла, думаєш, усіх тут розкидаєш?!

— Просто роби, як я кажу.

Емі теж заплющила, 173 рушив до неї, аби зломати шию, та оскільки жертва знаходилася у куту, зміг вдарити тільки спереду і наштовхнувся на блок. У цей час з'явився інший монстр, статуя спробувала його атакувати, та клішні помножили цю ідею на нуль. Видаючи незрозумілі звуки, 173 пішов, а мешканець кінати повернувся назад, оскільки вивчивши статую зрозумів, що очі в неї намальовані.

— Спробуй руками намацати замок.

— І чому я тебе слухаю?

— Бо ти все ще живий, бовдуре!

Якимось дивом Вільям відчинив двері, і як тільки вони вийшли зачинив за швидкістю блискавки.

— Знаєш, а ти занадто розумна, як на сільску дівку.

***

— Тепер можемо йти.

"Мені потрібна інша людина, це тіло зогнило, поки ти усе тут лікував."

Знову намагався нав'язати почуття провини, але тут не було за що вибачатися. 049 сказав те, що говорив йому завжди, коли друг починав жалітися.

— Робота перед усім.

"Ти ж знаєш, мені не підходять твої пацієнти, і хворі якимись вірусами, вони гниють занадто швидко, тож залишай мені хоч одного."

— Я не можу лишити когось без медичної допомоги!

"Кілька годин, не більше, і вони одужають. Чи не ти казав, що можеш вилікувати на будь-якій стадії?"

— Так...

"Тож, ми домовилися?"

Іноді здавалося, що Одержимий втягує у якусь свою гру. Саме так він сказав під час їхньої першої зустрічі у Фонді "це місце і його охорона просто гра для мене, поки що не хочу її закінчувати, та колись мені набридне".

— Домовилися, — погоджується 049, тепер вже він не хоче гаяти час, бо попереду купа роботи, — але тут не лишилося підходящих тобі хворих.

Здається, саме цього Одержимий чекав, і звісно, він знав дещо, чого не сказав, поки не отримав згоди.

"Пройдемо кілька кімнат і зустрінемо одного. Він побоявся евакуюватися і сховався. Цікава штука — людський страх."