Читати книгу - "Книга пітьми , Kiolipria"

Як тільки Віллі та Лорн розчинили чорні двері, їх накрила хвиля світла. Але це було не просто світло — воно проникало в кожну клітину їхніх тіл, змушуючи серце калатати, а думки змішувались у хаотичний потік.

На мить Віллі втратив відчуття простору. Він не розумів, чи стоїть на місці, чи летить у порожнечі. Коли світло почало згасати, він відчув тверду поверхню під ногами.

Перед ними розкинувся безкраїй зал, стіни якого нагадували дзеркала, але в них не відбивалися вони самі. Натомість у кожному дзеркалі було відображено різні моменти з життя — чиєсь дитинство, битви, радості, втрати.

— Що це за місце? — тихо запитав Віллі, відчуваючи, як у нього стискається груди.

Лорн мовчки оглядався, а потім підійшов ближче до одного з дзеркал. Його відображення там було не таким, як зараз — він виглядав живим, звичайним хлопцем, без блідої шкіри й мертвого погляду.

— Це спогади, — прошепотів він. — Але чиї?

Ярмадіна з’явилася позаду них, хоч вони не помічали її приходу.

— Це місце зберігає правду про всіх, хто проходив через цей дім, — пояснила вона. — Тут можна знайти відповіді… або втратити себе.

Віллі підійшов до одного з дзеркал, і в ньому він побачив… себе. Але не такого, як зараз. Це був він, малий хлопчик, що сидів на підлозі в темній кімнаті, розглядаючи стару книгу. Його очі були широко розкриті, сповнені захвату та страху одночасно.

— Я… пам’ятаю це, — здивовано мовив він.

Лорн теж продовжував дивитися на своє відображення, поки раптом з дзеркала не донісся голос:

— Ти не мав вижити.

Його тіло сіпнулося. Він зробив крок назад, а дзеркало затріщало, ніби хтось розбивав його зсередини.

— Що це?! — різко вигукнув Лорн.

Ярмадіна зблідла.

— Дзеркала не просто показують минуле… Вони можуть говорити з тими, хто досі шукає відповідь.

Раптом дзеркало перед Лорном розлетілося на тисячі уламків, і з його глибини вирвалося щось темне, схоже на тінь, яка мала людську форму. Вона витягнула свою примарну руку в його бік.

— Лорн… — заговорив голос, схожий на його власний. — Ти пам’ятаєш, ким був?

Лорн відступив ще на крок, його очі розширилися.

— Ні… — прошепотів він.

— Ти маєш згадати, — наполягав голос. — Інакше… ти ніколи не станеш собою.

Темрява почала згущуватися, охоплюючи зал. Ярмадіна швидко витягнула руку вперед, проказуючи закляття.

— Ми не можемо тут залишатися! Це місце стає нестабільним!

Віллі схопив Лорна за руку.

— Нам потрібно йти!

Але Лорн не рухався. Він дивився на уламки дзеркала, які віддзеркалювали його істинне "я".

— Я… пам’ятаю…

І тоді все вибухнуло світлом.
ks...
​