Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

З темного проходу, що зяяв у дальньому кінці підземної камери, повільно вийшла постать. Спочатку одна, потім, наче тіні, що відокремилися від стін, ще дві. Вони рухалися з моторошною, нелюдською плавністю, їхні силуети ледь вимальовувалися у тьмяному світлі Орестового ліхтарика, який тремтів у його руці. Коли перша постать наблизилася, Влад мимоволі відступив на крок, ледь не впустивши камеру.

Це був чоловік, чи те, що колись було чоловіком. Високий, кістлявий, одягнений у грубий темний балахон із каптуром, що приховував обличчя. Але з-під каптура визирали очі – вони світилися слабким, фосфоричним світлом, наче у нічного хижака. Руки, що стискали довгий, ритуальний на вигляд ніж із чорним лезом, були непропорційно довгими, з пазурами замість нігтів.

– Ми раді вітати вас у нашому святилищі, – проскрипів голос, що, здавалося, йшов не з горла, а з самої землі. Він був низьким, вібруючим, і кожне слово відлунювало в підземеллі. – Давно до нас не заглядали такі… цікаві гості. Особливо перед самою Третьою Ніччю.

Орест міцніше стиснув свій імпровізований спис, виставляючи його перед собою. – Хто ви такі? – його голос звучав твердо, хоча серце калатало в грудях. – Що вам потрібно від мого брата?

Постать у каптурі тихо розсміялася – сухий, шелесткий сміх, від якого по шкірі бігли мурашки. – Ми – Хранителі Угоди. Ті, хто століттями береже цю землю від пробудження Третього Голосу. А твій брат… – він повільно повернув голову в бік Михайла, що здригнувся і ще щільніше втиснувся в стіну, – він обраний. Його кров напоїть землю, заспокоїть Його ще на одне покоління.

– Обраний? – виплюнув Орест. – Ви просто вбивці, прикриваєтеся якимись дурними легендами!

– Легендами? – друга постать, нижча на зріст, але така ж моторошна, зробила крок уперед. Її голос був тоншим, сичачим. – Ти нічого не розумієш, чужинцю. Ця Угода старша за ваші міста, старша за ваші книги. Без неї цей світ давно б поглинула темрява. Він спить під цими горами, і Його сни породжують жахи. Лише кров обраних тримає Його уві сні.

Михайло раптом заговорив, його голос був слабким, надламаним, сповненим жаху: – Вони… вони мені показували… у темряві… Я бачив… міста в руїнах… небо, що палає… крики… Оресте, це правда… Воно реальне…

– Заткнися! – гаркнув перший Хранитель, і від його голосу Михайло знову замовк, тремтячи. – Він ще не готовий. Але Третя Ніч все виправить. Вона очистить його розум, зробить його гідною жертвою.

– Ви божевільні, – процідив Влад, намагаючись тримати камеру рівно, хоча його обличчя було білим, як полотно. – Який ще Голос? Які жертви у двадцять першому столітті? Це просто вбивство!

Третя постать, що досі мовчала в тіні, раптом рушила. Вона була найвищою і найстрашнішою. Замість рук у неї звисали довгі, схожі на щупальця відростки, що закінчувалися гострими кістяними шпичаками. Її обличчя, якщо це можна було назвати обличчям, було приховане не каптуром, а якоюсь химерною маскою з дерева та кісток. – Ти називаєш це вбивством, – прошипів голос з-під маски, схожий на шелест сухого листя. – Ми називаємо це порятунком. Невеликою ціною за існування вашого мізерного світу. Ви живете лише тому, що ми виконуємо свою роботу.

Орест розумів, що розмови марні. Ці істоти, ким би вони не були – збожеволілими селянами чи чимось гіршим – не відступлять. – Де вихід? – запитав він, оглядаючи камеру. – Той, що ви завалили.

Перший Хранитель знову розсміявся. – Виходу для вас немає. Ви залишитеся тут. Ти, вояче, станеш свідком. А ти, писарю, – він кивнув на Влада, – ти теж станеш частиною ритуалу. Твоя цікавість завела тебе надто далеко. Він любить цікавих.

Ситуація була патова. Троє проти них, і хтозна, скільки ще цих потвор ховається в темних проходах. Михайло був прикутий і зламаний. Вихід завалений.

– Що ж, – Орест опустив спис трохи нижче, ніби розслабляючись, але кожен м'яз його тіла був напружений. – Якщо ми маємо померти, то принаймні заберемо з собою кількох із вас.

Він раптом різко кинувся вперед, цілячись списом у найближчого Хранителя – того, що з ножем. Атака була несподіваною. Хранитель відсахнувся, але Орест встиг зачепити його руку. З рани бризнула темна, майже чорна рідина, і потвора зашипіла від болю та люті.

Влад, побачивши це, теж не розгубився. Він схопив важкий камінь з підлоги і щосили жбурнув його в Хранителя з пазурами. Камінь влучив тому в груди, змусивши його похитнутися.

Зав'язалася коротка, але люта сутичка. Орест, використовуючи свій армійський досвід, рухався швидко, ухиляючись від ударів ритуального ножа та пазурів. Його спис був незручною зброєю, але він змушував Хранителів триматися на відстані. Влад, хоч і не був бійцем, відчайдушно допомагав, кидаючи каміння та намагаючись відволікти увагу нападників.

Третій Хранитель, той, що в масці та зі щупальцями, здавалося, не поспішав втручатися, лише спостерігав за сутичкою своїми невидимими очима, видаючи тихе, моторошне клацання.

– Дурні! – просичав поранений Хранитель, відступаючи на крок. – Ви не розумієте! Ви лише наближаєте Його пробудження!

Раптом підлога під ногами здригнулася. Підземний гул, що вони чули раніше, різко посилився, перетворюючись на низький, вібруючий рик. Здавалося, сама гора стогне. Стіни камери затремтіли, зі стелі посипалося каміння.

– Він гнівається! – скрикнув Хранитель з пазурами. – Ваша непокора турбує Його!