Читати книгу - "Від кохання до ненависті один крок, Юльчик"

У квартирі було тихо. Не затишно — саме тихо. По-іншому. Це була тиша, яка більше не чекала на чиїсь кроки у коридорі. Не прислухалась до звуків ключа у замку. Не запитувала себе, коли він повернеться. Ця тиша просто була.

Дана сиділа на підлозі, спершись спиною на стіну, загорнувшись у ковдру. Чашка з остиглим чаєм стояла поряд. Її очі дивились кудись у простір — не вперед і не назад, а просто в нікуди. Усе, що могло боліти, вже відболіло. Усе, що могла кричати душа, вже вигоріло до попелу.

Порожнеча не завжди лякає. Іноді вона приходить, щоб дати дихати.

Вона більше не плакала. Сльози висохли ще кілька днів тому, коли серце билося так сильно, що вона ледве не знепритомніла. Тоді він просто сидів навпроти, мовчки, із тим самим відсутнім поглядом. І в цю мить вона зрозуміла: їх більше не існує. Немає “ми”, немає “разом”. Є тільки вона.

Макс пішов. Без слів, без пояснень, без спроб щось виправити. Просто зібрав речі, ковзнув поглядом по порожній кімнаті і зник. Двері зачинилися так тихо, ніби й не було цих місяців.

Але були.

І сліди залишились — у речах, у запахах, у жестах. Вона ловила себе на думці, що досі дивиться на двері, коли чує звук ліфта. Що накриває на стіл для двох. Що уві сні чує його голос.

А потім — що більше не хоче цього робити.

Вона викинула усе, що нагадувало про нього. Розірвані фотографії. Рамку, яка лежала на підлозі, розбита, як і довіра. Ваза, яка колись символізувала щось ніжне, тепер була лише уламками. Вона розгнівано прошепотіла, а потім вигукнула крізь зуби:

— Я ненавиджу тебе.

І тільки тоді змогла знову вдихнути.

Тепер було тихо. Надто тихо. Але ця тиша вже не гнітила — вона відкривала простір для нового. Не відразу. Не з легкістю. Але відкривала.

Дана почала частіше ходити пішки. Дихати свіжим повітрям. Слухати, як скрипить гравій під ногами. Готувати щось нове — не тому, що він це любив, а тому, що вона цього хотіла. І в кожному такому дні, що наставав після розриву, з’являлося щось нове.

Смак кави без гіркоти. Пісня, яка раніше викликала сльози, тепер залишала лише легку усмішку. Дзеркало, в якому вона більше не шукала стару себе.

Біль не пішов повністю — він оселився десь у спогадах, як стара шрамована книга. Але він більше не керував нею. Вона повертала собі контроль — над думками, над простором, над собою.

І хоча іноді вечорами поверталась та сама тиша, вона вже знала: одного дня зможе сказати собі “дякую” не за біль, а за те, що вистояла.

І це буде чесно.