Читати книгу - "Від кохання до ненависті один крок, Юльчик"

Її погляд ковзнув по вазі, що стояла на підвіконні. Ваза, яку він подарував їй разом із першими тюльпанами, коли на вулиці ще лежав сніг.

І без жодного сумніву вона схопила її та з усієї сили жбурнула об підлогу.

Розбиті уламки розлетілися навколо. Серед них — спогади, мрії, ранкові какао й теплі обійми в неділю.

Вона стояла серед цього хаосу, дихаючи уривчасто. Серце калатало так сильно, що здавалося, його можна було почути.

— Я ненавиджу тебе! — вигукнула вона з такою силою, що її голос відбився луною від стін.

Макс здригнувся. Вперше за цей вечір — щиро. Але знову промовчав.

— За що ти зі мною так? За що мовчав, коли я кричала душею?! — голос її тремтів, але не слабшав.

Макс опустив погляд. Мовчання знову заповнило простір, поглинаючи її слова, її злість, її сльози, які тепер знову котилися щоками.

Він застібнув сумку, пройшов повз уламки, повз неї, яка стояла на місці, наче після бурі. Вже не чекала нічого.

Він зупинився на порозі, ще раз подивився на неї. Але вона вже дивилася повз нього — крізь нього.

— Прощавай. — тихо сказав він, майже нечутно.

І зник за дверима.

Двері зачинилися з глухим клацанням.

І в тій самотній квартирі залишилася лише вона — зі своїм болем, тишею й порожнечею, яка раніше була ним.

Але цього разу вона не плакала. Вона стояла біля вікна й дивилась на нічне місто. Вперше за довгий час — не в очікуванні. А в прощанні.

У кімнаті залишився запах тріснутого скла, порваного паперу і вщент зруйнованого кохання.

Дана опустилась на підлогу, притисла руки до грудей, ніби намагаючись зібрати себе докупи, стишити серце. Але навіть повітря тепер здавалося важким.

Вона більше не плакала. Лише сиділа в тиші. У тій самій тиші, яка і вбила їх.