Читати книгу - "Від кохання до ненависті один крок, Юльчик"

Він ніби приніс із собою не тепло і розквіт, як завжди, а важкість, що повільно осідала між ними. Спочатку — на побутових дрібницях: Макс перестав питати, чи Дана хоче каву, коли варив собі. Не відповідав на її короткі жарти, які раніше викликали усмішку. Не торкався більше до її руки, коли проходив повз. Не притискав до себе під ранок.

Це не виглядало як образа чи злість. Це було, як ніби з нього поступово зникала присутність.

Вона намагалася не помічати. Старалася ще більше. Готувала його улюблені страви, навіть ті, що давно втомилася готувати. Запитувала:

— Все добре?

— Так, звісно.

І знову — тиша. Не природна, як колись. А така, що стискала горло. Не тиша з довіри. А тиша, що відділяє.

Вона почала частіше плакати ночами, та днями. Без звуку, щоб не почувався винним. Але він, здавалося, й не чув. А якщо й чув — не реагував.

Одного вечора, не витримавши, вона заговорила голосніше:

— Максе, я прошу тебе, скажи, що не так. Просто скажи. Чому ти мовчиш? Що між нами сталося?

Він сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу.

— Я не знаю. — нарешті відповів. Але в його голосі не було пошуку. Тільки втома.

— Ти не знаєш?! А я тут п’ю заспокійливі щодня, Максе. Мене трясе від того, що ти мовчиш, а я не розумію, чому! Я вже не можу!

Вона трималась за стіл, її тіло тремтіло. В очах — сльози, в горлі — крик.

— Скажи, що не кохаєш! Скажи, що хочеш піти! Але не мовчи! — майже вигукнула вона, гублячись між болем і надією.

Але Макс мовчав.

Він не підійшов. Не обійняв. Не заперечив. І не підтвердив.

Просто залишив її в тиші, яка в ту мить стала гучнішою за будь-які слова.

Наступного дня вона не могла встати з ліжка. Очі були червоні, подих — збиваний. Порожнеча всередині настільки глибока, що навіть заспокійливі не допомагали. Її серце билося нерівно, тіло було холодне, як після довгого плачу.

Макс сидів поруч, на краю ліжка. Дивився на неї, ніби крізь скло. Не торкався. Не питав. Не йшов. Але й не залишався по-справжньому.

— Мені погано… — прошепотіла вона, ледве дихаючи. — Я не можу більше.

Він кивнув. Тихо. Майже непомітно. Ніби почув, але не знав, що робити з цим.

Вона втратила сили, голова похилилася на подушку, пальці судомно стискали край ковдри. І все ж, попри страх і слабкість, вона сказала:

— Ти зламав щось у мені. І просто дивишся, як я розсипаюсь.

Макс не відповів.

І в цій тиші вона зрозуміла — вже не буде, як раніше. Можливо, більше не буде нічого.

Тиша між ними, здавалося, тривала вічність. Лише старий годинник на кухні методично відраховував хвилини, ніби знущаючись із її розбитого серця.

Вона лежала на ліжку, загорнута в теплий плед, але холод пронизував її зсередини. Сльози більше не текли — вони висохли разом із надією.

Макс усе ще сидів поруч. Все ще мовчав — бо не мав чого сказати. Або не хотів. І це було страшніше за будь-яку сварку.

Раптом Дана підвелася. Повільно, але рішуче. Її очі вже не були розмиті сльозами — у них з’явилася твердість.

— Максе. Забери свої речі. І йди геть.

Він подивився на неї, ніби не почув. Але вона стояла нерухомо, тримаючи себе в руках лише завдяки останнім крихтам сили.

— Я більше не можу. Це не життя. Ти мовчиш, а я вмираю від болю. Не залишилося нічого. Лише стіни й спогади. І я не хочу, щоб ти був у них.

— Дана… — прошепотів він.

— Ні. Не треба. Ти вже давно не зі мною. Просто… забери залишки того, що залишилось від тебе в моїй квартирі — і йди геть.

Він не сперечався. Не благав. Не просив дати ще один шанс.

Просто повільно встав, зібрав кілька речей у спортивну сумку. Погляд ковзав по знайомих речах, по місцях, де вони колись сміялись, обіймались, пекли солоденьке, готували каву серед ночі. Все це тепер було порожнім.

Дана стояла біля вхідних дверей, не дивлячись на нього. Її руки були схрещені на грудях, пальці впивались у лікті, ніби стримуючи власне серце.

Коли він пройшов повз, вона нарешті подивилась йому в очі.

— Забудь цей дім. Забудь мене так само легко, як перестав бути поруч.

Макс зупинився на мить. Ніби хотів щось сказати. Але не сказав. Лише кивнув і вийшов.

Він все ще мовчки збирав свої речі. Футболка, светр, зубна щітка, зарядка. Усе складалося в сумку — без зайвих поглядів, без жодного слова.

Дана стояла осторонь, напружена, мов струна. Її пальці тремтіли, і вона намагалася тримати себе в руках, але в якийсь момент її погляд зупинився на рамці з їхнім спільним фото, що стояла на поличці біля її ноутбука.

Рука сама потяглася. Вона взяла рамку, подивилась на усміхнені обличчя — два щасливі обличчя, які більше не мали нічого спільного з реальністю.

З криком, що прорвав тишу, ніби вибух, вона жбурнула рамку на підлогу. Скло тріснуло, розлетілося дрібними уламками, фото вивалилося з-під розбитого скла. Дана впала на коліна, витягла з рамки папір і зірвала його навпіл. Потім ще раз. І ще.

Макс зупинився посеред кімнати. Дивився мовчки, не намагаючись її зупинити. Його обличчя залишалося майже байдужим. Але в очах щось сіпнулося.

Вона підвелась, відкрила шухляду тумбочки — ще одне фото. Вона не вагалася. Вирвала його, розірвала навпіл і викинула в смітник.