Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

— Слухай, а ти не задумувався, чому Галя боїться дивитися на млин? — запитав Іван, обганяючи Тимка й обернувшись на ходу.

Тимко знизав плечима, навіть не сповільнюючи кроку.

— Може, їй просто не подобається архітектура? — пробурмотів він і знову почав насвистувати знайому мелодію, яка чомусь щораз закінчувалась імітацією голосу баби Варвари.

— Дуже смішно, — сухо відповів Іван. — Може, ще скаже, що вона дизайнер інтер'єрів?

Але раптом він зупинився, різко, як гальмівний трактор.

— Агов, що це?

Тимко пригальмував, на мить ще всівшись у свій веселий настрій, але щось у голосі Івана змусило його насторожитися. Він зробив кілька кроків назад, щоб стати поряд, і нахилився.

Перед ними, на м’якій землі, щедро вкритій порохом і залишками старої трави, чітко виднілися дивні сліди.

Вони були великими.

Дуже великими.

Круглі, трохи витягнуті, з дивними глибокими вм’ятинами всередині — не схожі на щось звичне.

— Це що, копита? — припустив Тимко, ковтнувши слину.

Іван присів, провів пальцем по краю сліду. Земля була трохи волога — відбиток був свіжий. Занадто свіжий. Хоча на вулиці не було дощу, а земля в інших місцях була суха.

— Якісь вони дивні, — пробурмотів він. — Надто симетричні… ніби відтиснуті з наміром.

Тимко нахилився ще ближче.

— Я тобі скажу таке: якщо це копита, то це або найбільша корова у світі, або вона ходила на двох ногах.

Іван різко випростався, роззираючись навколо.

— Фуф… мені не подобається, як це звучить. Навіть дуже не подобається.

Сліди не просто були там. Вони формували чіткий напрямок — починалися десь біля млина й тягнулися крізь траву, прямуючи до поля.

І таких слідів було багато.

Дуже багато.

Вони мовчки дивилися на них кілька секунд, доки не почули тихий шелест трави десь неподалік. Може, вітер. А може — щось інше.

Іван мимоволі ступив назад, затиснувши гілку обома руками.

— У мене одне запитання, — сказав він нарешті.

— Яке?

— Чому, коли все вже ніби спокійно… знову починається?

Тимко не відповів.

Він уважно вдивлявся в кінець слідів, які зникали у високій, нерухомій траві.

Його обличчя раптом стало серйозним.

— Бо ми в Шпилях.

І тут усе завжди починається знову.