Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Ніч обіймала ліс за межами Ларвії м'якою темрявою. Місячне світло пробивалося крізь гілки, кидаючи сріблясті плями на галявину, де Келен розвів невелике багатство. Полум'я тріскотіло, пожираючи суші гілки, а його відблиски танцювали на мантії Келена, що гойдалася від легкого вітру. Маска, як завжди, приховувала його череп, а посох із рунами лежав поруч, ледь помітно міряючи. Келен сидів, схилившись над однією зі своїх нових книг, куплених у Гільдії Магів. Її сторінки, написані давньою мовою чаклунів, пахли пилом і магією. Назва — “Щити Душі” — обіцяла знання про магічний захист, і Келен не міг відірватися.

Він давно помітив, що магія, яку він вивчав у бібліотеці, відрізнялася від сучасної. Давня магія, якою були просякнуті його перші книги, спиралася на руні, ритуали й чисту волю, тоді як нові книги з Гільдії Магів описували швидкі, але менш глибокі заклинання. Келен відчував, що давня магія ближча йому — можливо, через його природу чи через роки, проведені серед пергаментів у підземних залах бібліотеки. Захисні заклинання з “Щитів Душі” зачаровували його: вони обіцяли не лише відбивати атаки, а й приховувати самого суть того, хто їх використовує. Для скелета, який ховався під маскою й мантією, це було безцінним.

Але сьогодні його думка займала інше. Голос — його слабке місце, хрипкий шепіт, що лунав із порожнього черепа, — досі змушував людей насторожуватися. У нових книгах, які він купив, Келен натрапив на заклинання для зміни мовлення, але воно вимагало артефакту. Книга про руни, що лежала поруч, детально описувала, як створювати такі предмети. «Руни — це мости між волею й магією», — читав він, і ця думка запалила в його іскру. Якщо він може зачаклувати камінь, його голос більше не видаватиме його.

Келен дістав із-під мантії невеликий гладкий камінь, який підібрав біля річки. Він був розміром із долоні, темно-сірий, із природними прожилками, що нагадували руни. У книзі відбувалися три руни для зміни голосу: «Гармонія» — щоб звук був природним, «Мова» — щоб направляти заклинання, і «Ехо» — щоб голос резонував як людський. Келен узяв кінджал, один із артефактів, які він залишив собі з бібліотеки, і почав вирізати руни на камені. Його рухи були повільними й точиними — роки роботи з книгами навчили його терпінню. Кожна лінія, кожен вигін руни мав бути ідеальним. Закінчивши, він уважно оглянув камінь. Усе відповідало книзі.

Настав час зачарування. Келен поклав камінь перед собою, тримаючи посох в одній руці, а книгу — в іншій. Заклинання називалося “Голос Ефіру” — “Vox Aetheris”. Він глибоко “вдихнув”, хоч повітря лише просвистіло хрест ребра, і промовив слова, вливаючи в них магію: “Vox Aetheris, liga sonum, forma vocem.” Камінь ледь засвітився, але тут же згас. Нічого. Келен відчув розчарування, але не здався. Він повторив заклинання, цього разу зосередившись сильніше, виявляючи, як його воля тече через посох у камінь. Знову невдача. Третя спроба, четверта — і нарешті, на п'ятій, камінь спалахнув м'яким синім сяйвом. Руни загорілися, і повітря навколо задрижало, наче від далекого шепоту.

Келен не міг стримати радості. Його кістки затремтіли, а рука стиснула камінь так міцно, що він ледь не тріснув. “Вийшло!” — подумав він, хоч ніхто не чув його тріумфу. Але радість змінилася цікавістю: як це працює? У книзі писали, що артефакт поглинає справжній голос і замінює його новим, створеним магією. Келен підніс камінь до маски, де мав бути рот, і тихо сказав:
— Тест.

Голос, що пролунав, був не його. Він був глибоким, м'яким, людським — наче належав молодому чоловікові, який багато подорожував і знав, як заспокоїти слухача. Келен завмер, потім повторив:
— Добрий вечір, подорожні. — Голос звучав природно, без хрипу, без моторошного відлуння. Він пробував іще: — Мене звати Келен, я мандрівник. — І знову — ідеально.

Він ледь не засміявся, хоч сміх у його виконанні був би лише клацанням кісток. Артефакт працював. Келен прив'язав камінь до шнурка, який носив на сребрі, і сховав його під мантією, щоб він був близько до “рота” під час розмови. Тепер його голос більше не видасть його. Він уявив, як заходить у таверну й замовляє їїжу, вдаючи, що є, або розмовляє з найманцями, не боячись їхньої думки. Це був маленький, але важливий крок до того, щоб стати частиною світу людей.

Сидячи біля багаття, Келен задумався. Його життя в Ларвії було успішним: залізний ранг у гільдії, десятки виконаних завдань, срібняки, що важили в мішечку під мантією. Він не витрачав гроші на таверні, їх чи кімнати — усе це було йому непотрібним. Книги, які він хоче, він уже купив у Гільдії Магів, і тепер його скарб зростав без мети. «Що з ними робити?» — питав він себе, дивлячись на полум'я. У бібліотеці він оберігав золото, бо воно було частиною його дому. Але ці срібняки були його власними, заробленими. Може, купити нові артефакти? Чи землю, щоб мати свій притулок? Або включити в навчання магії, знайти вчителя? Ці питання гуділи в його голові, але відповідей поки не було.

Келен глянув на камінь, що тепер висів на шнурку. Його перший артефакт. Це було лише початком. Він знав, що давня магія, яку він вивчав, може відкрити йому нові можливості — захисні щити, потужніші заклинання, може, навіть спосіб вивчати, яким він був до некроманту. Але для цього потрібен час. І, можливо, більше, ніж просто грошей.

Він закрив книгу й ліг на траву, дивлячись на зорі. Ларвія, гільдія, завдання — усе це було його новим життям. Але десь у глибині кісток він відчував, що його минуле не відпустило його. І коли воно наздожене, він має бути готовим.

Келен лежав на траві, дивлячись на зоряне небо, що розкинулося над галявиною. Багаття тихо тріскотіло, кидаючи теплі відблиски на його мантію й посох, що лежав поруч. Камінь-артефакт, прив'язаний до шнурка під маскою, ледь помітно гудів, наповнюючи Келену впевненістю. Його новий голос — глибокий, людський, без моторошного хрипа — відкривав двері, про які він раніше лише мріяти. Тепер він міг розмовляти з людьми, не боячись, що вони здригнуться від звуку. Це був ключ до світу, який досі залишився для його загадкою.