Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 3: Смерть в архіві., Віталій"

Мікрофільм, знайдений у потаємній схованці Коваленка, виявився справжнім ящиком Пандори. Його вміст – схеми розкрадання культурних цінностей та таємного переведення колосальних сум грошей під час та після війни – лягли важким тягарем на плечі Сергія Солов'я. Документи, що розкривали причетність до цих злочинів високопоставлених осіб, були настільки шокуючими, що навіть досвідчений підполковник відчував, як у його жилах закипає кров.

Вже глибоко за північ, коли Поділ оповила таємнича тиша, Сергій повернувся до своєї двокімнатної квартири. Він увімкнув лише настільну лампу, залишаючи решту приміщення в напівтемряві. Світло від екрана ноутбука кидало мерехтливі тіні на стіни, коли він вкотре переглядав відскановані копії документів. Імена, дати, суми – усе це вибудовувалося у моторошну картину. Картину минулого, що простягало свої щупальця у сьогодення, змушуючи вбивати.

Підполковник відчував, як втома тисне на його повіки, але думки роїлися в голові, не даючи заснути. Він знав, що тепер, коли вони знайшли ці докази, небезпека зросла в рази. Ті, хто стояв за цими махінаціями, а точніше, їхні спадкоємці, тепер мали б що втрачати – репутацію, статки, свободу. Вони б не зупинилися ні перед чим.

Раптом тишу розрізав різкий, пронизливий звук – дзвінок у двері. Сергій завмер. Ніхто не знав, що він повернувся додому так пізно. Він не чекав гостей. Його рука машинально потягнулася до пістолета, що лежав на тумбочці біля ліжка. Він подивився на годинник – майже третя ночі.

Знову дзвінок. Довший, наполегливіший. Соловей безшумно підійшов до дверей, дивлячись у вічко. За ним була лише темрява сходової клітки. Він почекав кілька секунд, потім знову пролунав дзвінок. І знову тиша. Наче хтось перевіряв, чи є він удома.

— Хто там? — твердо запитав Соловей, не відчиняючи.

Відповіді не було. Лише мовчання. Він відчув, як по шкірі пробігають мурашки. Це було не просто хуліганство. Це була перевірка. Перевірка, чи не приніс він із собою смертельний доказ.

Сергій відійшов від дверей, його обличчя, злегка зморшкувате, стало ще більш напруженим. Він відчував, що за ним стежать. Це відчуття було знайомим, але цього разу воно було особливо гострим, адже стосувалося не лише його, а й, можливо, його близьких.

Він згадав про батьків. Тетяна Ігорівна та Артем Ігнатович жили в заміському будинку у селі Веселе, Київська область. Це було їхнє затишне гніздечко, їхній маленький світ. Думка про те, що ця справа може зачепити їх, пронизала його серце гострим болем.

Не роздумуючи, Сергій дістав телефон і набрав номер батьків. Була майже третя ночі, але він не міг чекати.

— Алло? — почувся сонний, але одразу стурбований голос матері, Тетяни Ігорівни. — Сергійку? Що трапилося? Ти щось знайшов?

Він звик до того, що мати завжди відчувала, коли щось не так.

— Все гаразд, мамо, — голос Сергія був спокійним, але він відчував, як його серце стискається. — Просто вирішив перевірити, як у вас справи. Пізно вже, лягайте спати.

— Ох, Сергійку, налякав ти нас, — зітхнула мати. — З тобою все добре? Ти так пізно дзвониш.

— Все чудово, мамо. Просто робота. Багато роботи, — він намагався звучати якомога невимушеніше. — Як тато?

— Тато вже спить, хропе на всю хату, — усміхнулася Тетяна Ігорівна. — А ти… ти ж не забудь про нас. І будь обережним, синку. Я відчуваю, що ти знову вплутався в щось серйозне.

— Я завжди обережний, мамо, — запевнив Соловей.

— Ти ж пам'ятаєш, як ми завжди казали: «Хто до нас з мечем прийде, від меча і загине»? — це вже був голос батька, Артема Ігнатовича, який, схоже, прокинувся. Його голос був міцним, хоч і трохи сонним. — Головне – не втрачай голови. І довіряй своїй інтуїції.

— Пам'ятаю, тату, — відповів Сергій, відчуваючи тепло від цих простих слів. Його батьки, хоч і були далекі від світу криміналу, завжди підтримували його і розуміли його професію. Ця коротка розмова була для нього коротким емоційним якорем, що тримав його у реальності. Навіть досвідчений підполковник мав свої вразливості, і його батьки були однією з них.

— Будь обережним, синку. Ми молимося за тебе, — почувся голос матері, перш ніж він попрощався.

Поклавши слухавку, Соловей відчув, як у його жилах закипає рішучість. Він мав захистити не лише себе, а й тих, хто йому дорогий. Ця справа не могла бути просто відкладена.

Наступного ранку, коли перші промені сонця вже освітлювали Поділ, Сергій, не виспавшись, але сповнений рішучості, прибув до поліцейського відділу. Лейтенант Петренко вже був на місці, розклавши на своєму столі попередні звіти.

— Іване, у мене для тебе серйозне завдання, — сказав Соловей, показуючи на роздруківки з мікрофільму. — Я хочу, щоб ти перевірив усі імена з цих "схем" і "списків". Кожне ім'я, кожну адресу, кожен номер рахунку.

Петренко взяв папери, його брови здивовано піднялися, коли він побачив масштаби цих документів.

— Це ж тисячі імен, підполковнику! — вигукнув він.

— Не тисячі, але сотні, — поправив Соловей. — Нас цікавить лише те, що пов’язано з Україною, з Києвом, і те, що стосується післявоєнного періоду. Насамперед, перевіряй нащадків. Хто з цих людей має впливових спадкоємців? Хто може бути зацікавлений у приховуванні цієї інформації сьогодні?