Читати книгу - "Великий Мольн"

Мольн, який сподівавсь, що десь поблизу є село, злякався.

— Пекар з якого села? — спитав він.

— Звісно, з В'є-Нансея, звідки ж іще? — здивовано відповіла жінка.

— А скільки звідси до В'є-Нансея? — розпитував далі з тривогою Мольн.

— Скільки буде по дорозі, не знаю, а навпростець — три з половиною льє.

І господиня почала розповідати, що там її дочка в когось служить, що раз на місяць — кожної першої неділі — навідує її, і що її господар…

Але Мольн, зовсім розгубившися, урвав жінку:

— Отже, В'є-Нансей — найближче звідси поселення?

— Ні, найближче — Ле-Ланд, до нього п'ять льє. Але там нема ні крамниць, ні пекаря. Зате там щороку в день святого Мартена збирається стільки людей…

Мольн ніколи й не чув такої назви — Ле-Ланд. Ну й заблукав він! Це навіть видалося йому смішним. Але жінка, яка мила миску над камінним коритом, з цікавістю обернулася і, дивлячись на нього, спитала:

— То ви нетутешній?

Цієї миті в дверях з'явився літній селянин і кинув на підлогу оберемок дров. Господиня дуже голосно, наче перед нею стояв глухий, пояснила йому прохання несподіваного гостя.

— Що ж, зробити це неважко, — проказав селянин. — Але присуньтеся ближче, добродію. Так ви не зігрієтесь.

Через хвилину вони обидва сиділи біля грубки, старий колов дрова й кидав їх у вогонь. Мольн пив молоко з хлібом, яким почастували його господарі. Наш мандрівник був щасливий, що після такої скрути потрапив до скромного дому; йому здавалося, що його дивна пригода скінчилася; він уже мріяв, що колись повернеться сюди разом із товаришами, аби побачити цих славних людей. Він не знав, що то був тільки короткий перепочинок і що через кілька хвилин він знову вирушить у дорогу.

Хлопець попросив вивести його на шлях, що веде на Ла-Мотт. І, поволі наближаючись до правди, розповів, що відстав зі своєю бричкою від решти мисливців і тепер зовсім збився з дороги.

Тоді чоловік і жінка запропонували йому переночувати в них; він зможе поїхати далі, коли розвидниться; вони так довго наполягали, що Мольн зрештою згодився й вийшов, аби завести кобилу до стайні.

— Будьте обережні, бо на стежці багато вибоїн, — сказав господар.

Мольн не наважився зізнатися, що він прийшов сюди не «по стежці». Вже був ладен попросити господаря провести його. Він на мить зупинився на порозі й, завагавшися, раптом заточився. Потім вийшов на темне подвір'я.

Розділ десятий

КОШАРА

Щоб краще роздивитися, Мольн знову поліз на той самий уступ, з якого нещодавно зістрибнув.

Повільно, насилу пробираючись через чагарі, ступаючи, як і раніше, по калюжах, перелазячи через тини, він пішов у глиб моріжка, де залишив бричку. Але її там не було!.. Оторопівши, відчуваючи, як у скронях стугонить кров, Мольн жадібно ловив нічні звуки, і подеколи йому здавалося, що він уже чує, як десь зовсім близько дзеленчать бубонці на кінській збруї. Ні, нічого не чути… Він обійшов моріжок; тин подекуди був дірявий, подекуди звалений, ніби по ньому проїхало колесо брички. Мабуть, кобила відв'язалася й пішла сама.

Вибравшись знову на дорогу. Огюстен ступив кілька кроків — і враз його ноги заплуталися в попоні: мабуть, вона сповзла зі спини кобили на землю; отже, кобила пішла в цей бік. І він кинувся бігти.

Ні про що не думаючи, відчуваючи тільки вперте й непогамовно бажання будь-що наздогнати бричку, з розпашілим обличчям, весь у полоні свого панічного прагнення, схожого на страх, хлопець біг… Кілька разів він потрапляв у вибоїни. На поворотах у густій темряві він наштовхувався на огорожі, а що надто втомився й не міг вчасно зупинитись, то дряпав долоні об колючки: намагаючись захистити обличчя, він виставляв уперед руки. Інколи зупинявся, прислухавсь — і знову біг. Якось йому здалося, що чує торохтіння коліс, — але це був віз, що їхав десь ліворуч, дуже далеко…

В Мольна так заболіло коліно, забите об підніжжя брички, що він мусив зупинитися: нога майже не згиналася. І тут йому спало на думку: якби кобила не бігла чвалом, то він уже давно наздогнав би її. До того ж він подумав, що бричка не може так просто загубитися, хтось неодмінно її знайде. І Мольн, геть знесилений, розлючений, поплентав назад.

Минав час, йому здавалось, що він упізнає місце, звідки почав бігти, і невдовзі хлопець побачив світло в будинку, що його шукав.

Від огорожі бігла глибока протоптана стежка.

«Ось про цю стежку й казав старий», — подумав Огюстен.

Він пішов по стежці, радіючи, що більше не треба перелазити через типи й дертися по схилах. Через якийсь час стежка ввернула ліворуч, а світло пересунулося праворуч. Мольн дістався до перехрестя кількох стежок і, кваплячись якнайшвидше прийти до свого скромного нічлігу, пробрався, не розмірковуючи, тією із них, яка нібито вела просто до будинку. Та тільки-но він ступив кроків з десять, як світло зникло; чи то воно сховалося за огорожею, чи то селянин, утомившись чекати, зачинив віконниці. Хлопець відважно пішов через поле, туди, де щойно горіло світло. Потім, перебравшися ще через одну огорожу, опинився на новій стежці….

Так поволі Великий Мольн заплутувався між тинами, рвалася та нитка, що зв'язувала його з покинутими людьми.

В розпачі, знемагаючи, хлопець вирішив іти по цій стежці до кінця. Незабаром він вийшов на голу луку, що в темряві видалась йому сірою; то тут, то там на ній видніли тіні, — певне, кущі ялівцю, — а в лощині вимальовувалася темна будова. Мольн підійшов до неї. Це була чи то загорода для худоба, чи то покинута кошара. Двері з рипінням прочинились. Коли вітер розганяв на небі хмари, крізь шпари в стінах просмикувалося місячне світло. Пахло цвіллю.

Не маючи сили йти далі, Мольн ліг на вогку солому, спершись на лікоть і поклавши голову на долоню. Потім скинув пасок і згорнувся в клубок, натягши на ноги блузу й підігнувши коліна до живота. Згадав про попону, залишену на дорозі, й відчув себе таким нещасним, так розсердився на самого себе, що мало не заплакав…

Тоді він змусив себе думати про інше. Дуже змерзши, згадав сон, чи радше марення, що було в нього якось у дитинстві, — марення, про яке він ніколи нікому не розповідав. Якось уранці він прокинувся не в своїй кімнаті, де висіли його штанці й куртки, а в довгій зеленій вітальні зі шпалерами, схожими на шати дерев. У вітальні мерехтіло світло, таке ніжне, що хотілося покуштувати його на смак. Біля одного з вікон