Читати книгу - "Великий Мольн"

Розділ одинадцятий

ТАЄМНИЧИЙ МАЄТОК

На світанку Мольн знову рушив у дорогу. Але йому дошкуляло розпухле коліно, воно так боліло, що через кожні кілька хвилин він мусив зупинятися й сідати на землю. Місцевість, де він опинився, була, мабуть, найпустельнішою частиною Солоні[2]. За цілий ранок Мольн тільки раз побачив пастушку, яка десь далеко, на самісінькому обрії, стерегла свою череду. Хлопець покликав її, хотів підбігти, але пастушка зникла, не почувши його гуку.

Він ішов і йшов в одному напрямі — йшов украй повільно… Довкола — жодної живої душі, жодного людського житла. Не чути було навіть крику куликів у болотяному очереті. А над цим пустельним краєм сяяло ясне й холодне грудневе сонце.

Була, певне, вже третя година дня, коли нарешті Мольн помітив сіру вежу зі шпилем, що височіла над верхівками ялинового лісу.

«Якийсь покинутий замок, — подумав він, — або якийсь порожній голубник!»

І, не пришвидшуючи ходи, Мольн простував далі. На узліссі стояли два білі стовпи, від них починалася алея, по якій і пішов хлопець. Ступивши кілька кроків, він зупинився, вражений, сповнений незрозумілого хвилювання. Потім знову пішов тим самим стомленим кроком; від крижаного вітру тріскалися губи, інколи перехоплювало дух, але його поймали неабияка радість, дивовижний, п'янкий спокій, упевненість, що зрештою він дійшов до мети й тепер його чекає тільки щастя. Лише в дитинстві, напередодні великих літніх свят, коли з настанням вечора на вулицях містечка виростали ялинки й вікно його кімнати потопало в зелених гілках, він відчував таке щасливе знесилення.

«Скільки радості, — подумав Мольн, — і тільки тому, що я прийшов до цього старого голубника, де мешкають сови й свистять протяги!..»

І, гніваючись сам на себе, хлопець зупинився, зважуючи, чи не слід йому повернутися назад і спробувати дістатись до найближчого села. Якийсь час він розмірковував, похнюпивши голову, і враз помітив, що алея підметена великими рівними колами, нібито тут готувалися до свята. Було таке враження, буцімто він опинився на головній вулиці свого містечка Ла-Ферте вранці в день першої пречистої!.. Навряд чи він здивувався б дужче, коли б побачив за поворотом юрбу святково вдягнених людей, які, наче це було в червні, здіймали стовпом порох.

«Що за свято в такій глушині?» — спитав він сам себе.

Діставшись до повороту, Огюстен почув гомін, що наближався. Він кинувся в густі зарості ялинника, присів і причаївся.

То були дитячі голоси. Гурт дітей пройшов по алеї зовсім близько. Один голосок, либонь, маленької дівчинки, був такий розсудливий і поважний, що Мольн, хоч і не збагнув, про що йшлося, не стримався від усмішки.

— Мене турбує тільки одне, — казала дівчинка, — коні. Хто зможе завадити, наприклад, Даніелю сісти верхи на великого жовтого поні?

— Ніхто не зможе мені завадити! — відповів глузливий хлоп'ячий голос. — Хіба нам не дозволили робити все, що заманеться?.. Навіть розбитися, якщо ми цього захочемо…

Голоси віддалилися, тим часом з Мольном порівнявся ще один гурт дітей.

— Якщо крига розтанула, — мовила дівчинка, — завтра вранці покатаємось на човнах.

— А хіба нам дозволять? — спитала її подруга.

— Ви ж знаєте, що це наше свято і ми можемо влаштувати його собі так, як схочемо.

— А що, коли Франц повернеться сьогодні ввечері зі своєю нареченою?

— То й що? Він теж робитиме все по-нашому!..

«Безперечно, йдеться про весілля, — подумав Огюстен. — Та невже тут верховодять діти?.. Дивний маєток!»

Мольн уже хотів був вийти зі свого схову й спитати, де можна попоїсти й попити. Випроставшись, він побачив, що й другий гурт дітей віддаляється від нього. Це було троє дівчаток у коротеньких, до колін, вільних сукеночках. Вони були в гарненьких капелюшках, зав'язаних під підборіддями. З кожного капелюшка звисало на шию довге пір'я. Одна з дівчаток, нахиливши голову, слухала подругу, яка, підвівши палець, щось їй поважно пояснювала.

«Я налякаю їх», — подумав Мольн, дивлячись на свою порвану селянську блузу й дивний пасок вихованця сент-агатського пансіону.

Він боявся, що діти, повертаючись назад, побачать його на алеї, тому пішов навпростець через ялинник у бік «голубника», не замислюючись над тим, що там робитиме. На узліссі дорогу йому заступив порослий мохом мур. По той бік муру було довге вузьке подвір'я; там стояло безліч бричок та возів, наче біля заїзду в ярмарковий день. То були брички всіх форм і фасонів: невеличкі вишукані чотиримісні коляски з голоблями, задертими вгору, шарабани, старосвітські карети з різьбленими карнизами й навіть старовинні берлини з піднятими дзеркальними шибками.

Мольн сховався за ялинами, щоб його не помітили, й роздивлявся це сонмище екіпажів; раптом йому в око впало прочинене вікно в одній з прибудов, якраз на рівні сидіння високого шарабана. Колись вікно замикалося на два залізних засуви, які можна побачити в старих маєтках на зачинених дверях стаєнь. Але час поточив їх.

«Я влізу в те вікно, — вирішив хлопець, — висплюся на сіні, а вранці піду собі й не лякатиму цих гарненьких дівчаток».

Мольн насилу переліз через мур — давалося взнаки вабите коліно; вибираючись з брички на бричку, він опинився на даху берлина, якраз на висоті вікна, легенько його штовхнув, — і вікно нечутно, наче двері, розчинилося.

Хлопець опинився не в сіннику, а в просторій кімнаті з низькою стелею, — мабуть, у спальні. В сутіні зимового вечора побачив, що на столі, на каміні й навіть на кріслах було повно ваз, дорогого начиння й старовинної зброї. Певне, в глибині кімнати, за завісою, був альков.

Мольн зачинив вікно — не так лякав холод, як те, що його можуть помітити з подвір'я. Підняв завісу й побачив за нею велике низьке ліжко, до безладно лежали старі книжки в позолочених палітурках, лютпі з порваними струпами, свічки… Огюстен зсунув усе це в глиб алькова й ліг на ліжко, щоб трохи відпочити й поміркувати про свою дивну пригоду.

У маєтку стояла глибока тиша. Тільки вряди-годи було чути, як завиває холодний грудневий вітер.

І Мольн раз по раз питав себе: а що, коли, незважаючи на всі ці дивні зустрічі, незважаючи на дитячі голоси, незважаючи на сонмище бричок, це просто стара занедбана споруда, якою вона йому видалася перше, безлюдний будинок, загублений у зимовій самотності?

Незабаром йому вчулося, що вітер доносить звідкілясь музику. І враз у