Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Одначе коліно страшенно боліло. Мені здавалося, що колінна чашечка зіскочила й стала руба серед пухлини. Коли я сидів на койці й оглядав ногу (тут були також усі шестеро мисливців — вони курили і голосно розмовляли), Гендерсон, що проходив повз мене, глянув на моє коліно.

— Кепська справа, — сказав він. — Зав'яжи тугенько ганчіркою, — і минеться.

Ото й усе. А вдома я б лежав у ліжку, біля мене вже був би хірург, і він неодмінно б наказав лежати й не ворушитися. Але треба бути справедливому до цих людей. Вони були нечулі не лише до моїх страждань, а й до своїх власних, коли з ними що траплялось. Я гадаю, що причина цього, по-перше, у звичці і, по-друге, в природній нечутливості. Я впевнений, що люди з тоншою нервовою організацією, з підвищеною сприйнятливістю страждали б на їхньому місці вдвічі-втричі дужче.

Стомлений та виснажений, я не міг спати через біль у коліні. Все, що я міг зробити, це стримуватися, щоб голосно не стогнати. Звісно, вдома я дав би волю своїм мукам: але це нове для мене примітивне оточення спонукало до стриманості. Як і дикуни, ці люди були стоїчні у великих речах і дитинні в дрібницях. Пригадую, пізніше якось Керфут, один з мисливців, розтрощив собі пальця й навіть не ойкнув і на виду не змінився. І не раз я бачив, як. той-таки Керфут лютував дико через суту дрібницю.

Отаке трапилося з ним і тепер — він репетував, розмахував руками і лаявся на всі заставки, і лишень тому, що завівся сперечатися з другим мисливцем про те, від природи вміє плавати мале тюленя чи ні. Керфут запевняв, що воно, допіру народившись, уже вміє плавати. Летімер, худорлявий янкі з хитрими очима, паче шпарини, доводив, що тим-то самиця й народжує тюленятко на суходолі, бо воно від природи плавати не вміє і мати мусить навчити його, як ото птахи вчать своїх пташенят літати.

Решта чотири мисливці або посхилялися над столом, або лежали на своїх койках. Сперечалося тільки двоє, але інші були дуже зацікавлені, і щохвилини хтось палко ставав на чийсь бік. Іноді вони всі разом бралися кричати, і тоді їхні голоси в тісному приміщенні нагадували гуркіт бутафорського грому. Тема суперечки була несерйозна, дитяча, а їхні докази ще більш несерйозні й дитячі. Власне, вони нічого й не доводили. Метод їхній був твердити або заперечувати. Може тюленятко плавати від народження чи ні — погляд на це стверджувався войовничим тоном, причому піддавалося сумніву здоровий глузд супротивника, зачіпалося його національність або минуле. Супротивник відповідав тим самим. Я розповідаю про це для того, щоб показати рівень розвитку людей, з якими мені доводилося жити. Розумово вони були дітьми, дарма що на позір дорослі.

Вони безперестанку палили свій дешевий смердючий тютюн. У повітрі від диму стояла густа імла. Це, та ще шалене гойдання шхуни, що змагалася з бурею, напевно, закінчилося б для мене морською хворобою, якби я взагалі був сприйнятливий до неї. Правда, часом мене нудило, але то було, гадаю, від болю в нозі та великої втоми.

Я лежав і, цілком природно, думав, — думав про себе і про становище, в якому опинився. Це ж нечувана річ, що й уві сні мені не снилася, щоб я — Гамфрі Ван-Вейден, людина освічена і, коли хочете знати, причетна до мистецтва й літератури, — мусив валятись на якійсь шхуні, що йде до Берінгового моря полювати на котиків. Юнга! Ніколи зроду не доводилося мені працювати фізично, а то ще працювати в камбузі й мити посуд. Я жив спокійним, рівним, сидячим життям — життям ученого й відлюдника, цілком забезпеченого матеріально. Бурхливі пригоди й спорт ніколи не вабили мене. Я завжди був книжковим гробаком, так мене мої сестри й батько називали ще змалку. Раз у житті я зважився взяти участь у туристському поході, і то втік майже на початку й повернувся до комфорту та вигод під дахом своєї домівки. І ось переді мною невесела перспектива подавати на стіл, чистити картоплю й мити посуд, і так без кінця-краю. А я ж не був дужий фізично. Лікарі завжди казали, що будова тіла в мене чудова, але я ніколи не розвивав його вправами. Мої м'язи були тонкі й слабкі, як у жінки, — принаймні лікарі так твердили, пробуючи спонукати мене до фізичної культури. Але я волів дбати за розвиток свого мозку, а не тіла, тим-то й виявився зовсім не пристосований до нових суворих умов життя.

Це лише частина тих думок, що снували у мене в голові; я про них розповідаю, бо хочу наперед виправдати себе в тій жалюгідній, безпорадній ролі, що припала мені. Думав я ще про матір та сестер і уявляв їхнє горе. Ім'я моє буде в списку тих, хто загинув на «Мартінесі» і чиї тіла не знайдено. Я бачив ніби навіч, що напишуть у газетах; бачив товаришів з університетського клубу, які, похитуючи головами, кажуть: «Бідолаха!» Перед очима постав образ Чарлі Ферасета, ранок того останнього дня. Ось він у халаті лежить біля вікна на дивані і вирікає песимістичні афоризми, а я прощаюся з ним.

А тим часом шхуна «Привид» гойдалася на бурхливих хвилях; вона то западала вниз, то її підкидало вгору, а то знову вона поринала між хвиль, пробиваючи собі дорогу все далі, в саме серце Тихого океану, і я був на ній. Я чув, як угорі шумить вітер, як він проникає сюди приглушеним ревом. Час від часу над головою тупотіли ногами. На судні все скрипіло, й стогнало, й кректало, немов скаржилося на тисячу ладів. Мисливці й досі сперечалися та ревли, наче якісь земноводні в людській подобі. Повітря було наче аж густе від лайки й непристойностей. Я бачив їхні обличчя: в жовтавому світлі морських ламп, що гойдалися разом з кораблем, вони здавалися злі, скривлені, сердиті. Койки в цигарковому диму скидались на лігва диких звірів із звіринця. На стінах висіли плащі й чоботи, в стояках спочивали карабіни й дробовики. Усе те нагадувало морських розбійників чи то піратів минулих часів. Моя уява розходилася, і я не міг спати. А ніч була довга-довга, сумна, похмура й