Читати книгу - "У безодні"

— Гей ти! — гукнув Вудхауз. — Якщо не хочеш нападати, то нападу я!

Звірина почала дертися по стіні, і він побачив, як отвір у даху помалу затуляє чорна тінь. Невже тікає? Вудхауз забув про двері, прислухаючись, як хитається й порипує крівля. Тепер він чомусь уже не відчував ні страху, ні збудження. В його тілі розлилася якась дивна слабість. Різко окреслений прямокутник світла з чорною тінню навскоси робився все меншим і меншим. Дивно. Вудхауз відчув страшну спрагу, але в нього й на гадці не було дістати чогось випити. Здавалося, він провалюється в якусь безкінечну трубу…

Вудхауз відчув, як йому запекло в горлі, й нарешті усвідомив, що вже зовсім видно й один із слуг-даяків чомусь дивно на нього дивиться. Потім над ним схилилося перевернуте обличчя Тедді. Ох і смішний же Тедді, як це він так ходить? Згодом у голові в Вудхауза прояснилося, і він зрозумів, що голова його лежить на колінах у Тедді і той вливає йому в рот бренді. А тоді він побачив окуляр телескопа, весь обляпаний чимсь червоним. Він почав пригадувати…

— Ох і рейваху ж ви тут наробили! — сказав Тедді.

Хлопчик-даяк збив яйце з бренді, Вудхауз випив цей коктейль і встав. І відразу відчув гострий біль. Щиколотка на нозі, рука й половина обличчя в нього була забинтована. Підлога всіяна битим склом у червоних плямах, ослін перекинутий, а під протилежною стіною виднілася темна калюжа. Двері стояли навстіж, і Вудхауз побачив сіру гірську вершину на тлі сліпучого голубого неба.

— Фу! — мовив Вудхауз. — Хто це тут різав телят? Виведіть мене звідси!

Потім він згадав про чудовисько й про те, як бився з ним.

— Що то було? — запитав він у Тедді. — Що воно за тварюка, з якою я бився?

— Це вже вам краще знати, — відповів Тедді. — Принаймні зараз треба думати не про це. Нате випийте ще трохи.

Але як же кортіло Тедді дізнатися про все якнайшвидше! Однак він усе ж таки взяв себе в руки, дав Вудхаузу спокій і вклав його в ліжко, щоб він виспався після м’ясного екстракту — дуже, на думку Тедді, зараз корисного для Вудхауза.

Потім вони обговорили разом те, що сталося.

— Найбільше, — сказав Вудхауз, — воно було схоже на величезного кажана. Короткі гострі вуха, м’яка шерсть, а крила наче шкіряні. Зуби невеликі, зате збіса гострі. Але щелепа, певно, не дуже сильна, а то б та погань перекусила мені ногу.

— Майже так воно і є, — кинув Тедді.

— Мені ще здалося, що вона любить пускати в хід кігті. Оце, либонь, і все, що я знаю про ту бестію. Наша з нею зустріч була хоч і, казати б, конфіденційна, проте аж ніяк не відверта.

— Даяки щось говорять про великого колуго чи клангутанга. Хтозна, що воно таке. Він нібито рідко нападає на людину, але ви, мабуть, роздражнили його. Вони кажуть, що буває великий колуго, малий колуго і ще якийсь — вони його називають індиком чи якось так. Всі вони літають уночі. Але я знаю, що в цих місцях водяться літаючі лисиці й літаючі лемури. Тільки вони не такі великі.

— На землі і в небі, — промовив Вудхауз, і Тедді аж застогнав, почувши ці знайомі слова, — а надто в лісах Борнео є багато такого, чого нашим мудрим головам і вві сні не снилося. А загалом якщо фауна Борнео надумає піднести мені ще якийсь сюрприз, то я волів би, щоб це було не вночі, коли я працюю в обсерваторії сам.

НЕЗВИЧАЙНИЙ АУКЦІОН

— Коли вже мова зайшла про ціни на птахів, то я бачив страуса, який коштував триста фунтів стерлінгів, — сказав майстер, який набивав опудала, згадуючи про свої мандри замолоду. — Триста фунтів! — Він подивився на мене поверх окулярів. — А ще одного страуса не хотіли віддати навіть за чотириста фунтів!

— Ні, — провадив він, — у тих птахах не було нічого особливого. Звичайнісінькі собі страуси. Навіть трохи облізлі, бо їх тримали надголодь. Та й не великий був на них попит. Здавалося б, п’ять страусів на пароплаві, що йде з Індії, — не така вже й дивина. Але вся річ у тому, що один із тих страусів проковтнув діаманта!

А постраждав не хто інший, як сер Могіні, падишах. Шикарний був франт, просто, можна сказати, денді з Піккаділлі. Правда, лише до плечей, бо голова чорна, потворна, та ще й величезний тюрбан, а в ньому той діамант. Клятий страус як клюне — і діаманта й слід прохолов. А коли падишах здійняв ґвалт, птах, видно, зметикував, що накоїв лиха, дав драла й замішався серед решти таких самих, щоб замести сліди.

Все сталося за якусь хвилину. Я прибіг туди одним із перших. Дивлюся, наш язичник уже згадує всіх своїх богів, а кілька моряків та ще той, що віз птахів, наглядач, аж за боки беруться від реготу, просто кишки рвуть. Правду кажучи, втратити отак коштовний камінь — це така дурість, що далі вже нікуди! А коли все сталося, наглядача поблизу не було, і він, звісно, не знав, котрий із його птахів викинув цього коника. Одне слово, діамант пропав, і край. Сам я, признаюся, не дуже й засмутився. Бо той тип як сів на пароплав, то тільки те й робив, що хизувався своїм паскудним діамантом.

Про цю халепу за мить на судні стало відомо, звісно, скрізь — від носа до корми. Всі про неї тільки й балакали. Бідолашний падишах сховався в каюті, щоб люди не бачили, що в нього на душі. А за обідом, — він забажав їсти за окремим столом, і з ним сиділо ще двоє індусів, — капітанові спало на думку пожартувати з нього, Ну, тут нашому падишахові терпець уже ввірвався. Обертається він до мене й шепоче на вухо: птахів цих він, мовляв, купляти не стане; він вимагатиме своїх прав як британський підданий; а діамант, каже, треба знайти, він на цьому наполягатиме і звернеться до самої палати лордів! Тільки ж наглядач виявився таким бовдуром — хоч кіл йому на голові теши! Відкинув усі пропозиції добути діамант медичним шляхом. Мені, каже, доручили годувати птахів так і так,