Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Нарешті знайшли компроміс: Федір Уваров став військовим отаманом Холодного Яру — йому підпорядкувався й постійний холодноярський загін, а Василь Чучупак залишився отаманом місцевості з правом вирішального голосу «в справах боротьби». На нього покладалася і мобілізація місцевого населення — в разі потреби.[36]

«Ідейного розходження між обома отаманами не було, — свідчив Сергій Полікша, — бо Чучупак боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню».[37]

Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодному Яру. Для полегшення постачання частину козаків було розташовано в Мельниках і Медведівці. Дві сотні піхоти і кулеметна чота Сергія Полікши розмістилися в Головківці. «Мушу зазначити, — писав пізніше він, — що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного — найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати».[38]

Незабаром відділ Уварова бився за села Стару і Нову Осоту. Після впертої бійки москалів відігнали до Олександрівки, де вони сховалися під прикриття бронепотягів. У цьому бою загинув заступник отамана Уварова. На жаль, прізвище його не збереглося. Відомо лише, що він був галичанином.

На нараді штабу, в якій взяли участь представники уряду УНР, постановили, що Уваров зі своїм відділом спробує пробитися через кордон червоних частин, які оточили Холодний Яр, і піде на з’єднання з отаманом Юрком Тютюнником, а Василь Чучупак залишиться боронити місцевість.

З Уваровим виступило близько двохсот кінних і чотириста піших козаків. Треба було перейти контрольовану більшовиками залізницю. Тому наступного дня удосвіта відділ розпочав наступ на станцію Райгород. Але сили червоних виявилися більшими, ніж сподівався отаман, до того ж 5-й і 6-й совєтські полки зайняли вигідну позицію вздовж залізничного тору. Їх прикривали гарматним вогнем два панцирних потяги.

Бій почався на світанку і не вгавав до полудня. Перемога вже посміхалася повстанцям. Уваров на чолі кінноти атакував на правому крилі панцирники. Побоюючись, що кавалерія зірве позаду них колію, бронепотяги почали втікати, а повстанська кіннота, несподівано з’явившись позаду ворожої піхоти, наробила страшенної паніки. А піші козаки Уварова вже наблизилися до станції. Здавалось, перемога буде за нами. Та з боку Бобринської несподівано вигулькнуло три сотні червоної кінноти… Вони й вирішили долю бою: ворожі панцирники, побачивши, що ситуація змінилася, перейшли в контрнаступ і накрили гарматним та кулеметним вогнем повстанців.

Відділ кубанця виявився розірваним: піхота і кіннота опинилися по різні боки залізниці. Сильний вогонь не дав можливості кінному відділові Уварова допомогти своїй піхоті. Повстанська кіннота все ж вирвалася з оточення, а піші частини, вистрілявши набої, змушені були скласти зброю…

Розстрілявши кільканадцять повстанців, напевно старшин, москалі решту полонених завантажили у вагони і відправили до Києва. Серед них виявився і командир кулеметної чоти повстанців Сергій Полікша. Вже у Києві, перебуваючи в таборі, він чув, що боротьба в Холодному Яру продовжується і «що Уваров знову оперує там зі своїм загоном». Втікши з полону і потрапивши на рідну Черкащину, Полікша довідався, що Уваров надзвичайно сміливим наскоком, з однією тільки кіннотою, ще раз зайняв Черкаси. Чув він, що невдовзі після визволення Черкас кубанець загинув у бою проти більшовиків неподалік Знам’янки. А ось селянин із с. Худоліївка Чигиринського повіту Данило Удовицький стверджував, що Уваров загинув у с. Раківці. Отаман нібито з кількома козаками приїхав поквитатися зі зрадником, колишнім бійцем їхнього загону Калеником Олексійовичем Герасименком. Але пістолет Уварова дав осічку, і Каленик, скориставшись цим, застрелив отамана з рушниці.[39]

На жаль, інших джерел про кубанця Уварова віднайти поки що не вдалося. Тим ціннішими виглядають спогади Сергія Полікші, який зберіг для наступних поколінь пам’ять про відчайдушного кубанського осавула, талановитого повстанського ватажка Уварова, що став для нас уособленням мрії про Соборну Україну.

Іван Маркурович Компанієць народився в с. Суботові Чигиринського повіту Київської губернії у 1890-х роках. У селянській сім’ї, крім нього, було ще троє дітей: старші брати Степан і Харитин та молодша сестра Федора. Долі їхні склались по-різному. Степан працював у волосній управі с. Суботова, потім — у Крилівському лісництві, неподалік м. Кременчука. Харитина — конокрада і вбивцю — у 1920-х роках селяни скарали на смерть самосудом, впіймавши на місці злочину. Сестра Федора (1904 р. н.) дожила до наших днів.

Про дитячі та юнацькі роки Івана Компанійця інформація вкрай скупа. Відомо, що, закінчивши п’ятикласну суботівську школу, він деякий час у ній викладав. Потім поїхав до Новоросійська на заробітки. До рідних країв Іван Компанієць повернувся 1918 року, маючи вже військовий досвід (побував «у гайдамаках у Петлюри»).[41]

У 1919–1920 рр. у Суботові безроздільно панував Свирид Коцур, керівник «Чигиринської республіки», який вів збройну боротьбу проти всіх, хто не поділяв його поглядів. За своє бурхливе життя проти кого тільки він не боровся — дісталося і гетьманцям, і Директорії, денікінцям і червоним. Бився й проти