Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

а в юрбі йдуть поговори:

«Он ота його кохала…»

«Он ота вінка втеряла…»

«Он ота босоніж бігла

і ловила за стремена…»

«Хто ж ота, що стала поруч

коло гробу?» - «Королівна».

У палаті королівській

темний смуток і тривога

серед челяді двірської,-

щось король сьогодні гнівний:

очі мечуть стріли гострі,

гучно брязкають остроги,

руки стиснулися міцно

на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький

став наляканий, несмілий

і промовив ледве чутно:

«Ясна панна там чекає…»

Твердим голосом відмовив

гнівний владар: «Що ж, хай прийде,

хай почує привселюдно

від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити

слів безжалісних, недобрих,

як в юрмі загомоніло:

«Гей, дорогу королівні!»

Поміж лицарів блискучих,

поміж дам препишно вбраних

королівна йде поволі

у буденній чорній сукні,

без серпанку й покривала,

з непокритою косою;

не спуска очей журливих,

не схиля блідого чо́ла.

Затаїло дух лицарство,

пишні дами всі поблідли,

ждуть, мов грому серед бурі,

королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно

забринів старечий голос:

«Ти прийшла, кохана доню?

Сядь, спочинь, моя дитино…»

Ледве вчула королівна

ту лагідну, тиху мову,

затремтіла вся і впала,

мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна

та бліда трималась довго,

цілу ніч на верховітті,

поки сонце не пригріло…

У палати королівські

загостили жаль і туга,-

се були найвищі гості,

та прийшли без етикети.

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,

Ти мені заповідав скрасити могилу твою

В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.

Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій,

Ще немає на чому повитись плющу жалібному,

Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,

Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному,

Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй.

Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,

Сниться все, що я голову радо на страту несу,

Але то тільки сни,- я повинна стоять на сторожі,

Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,

Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі…

«Квіток, квіток, як можна більше квітів

І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією…» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені

Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже,

Я принесла тобі всі квіти, що дала

Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками,

І страшно думати мені про них

І про твій сон, я краще знов укрию

Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті;

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать вони, немов рубіни,-

Не так, як ті бліді, убогі квіти

Весни лихої,- і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому

Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

7.06.1901

Козак умирає, дівчинонька плаче:

«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»

- Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти - німа деревина?»

- Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,

Як вже стала калиною мила-жалібниця.

Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві».

Шуміла калина листом зелененьким:

«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?

Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто