Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

Тобі віддать остатнюю послугу,

І саме в ту хвилину, як у тузі

Я буду гірко плакать, що навіки

Тебе втеряла,- раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави

Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення

Тебе покличу вголос… Але ти?

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти

Пошлеш мене веселу звістку дати

Твоїм забутливим і потайним друзям,

Що тричі одрікалися від тебе?

І поки я, не тямлячись від щастя,

Носитиму по людях любу провість,

Ти підеш панувать в нову країну слави

І на землі збудуєш рай новий

Для себе і для тих, кого покличеш.

Чи буде ж місце там для Магдалини?

Однаково, аби вчинилось диво!

18.11.1900

Чи пам’ятаєте, коли я говорила

Оті слова: «Якби мені знаття,

Коли я вмру, я б заповіт зробила,

Аби з музикою, що люба за життя,

Мене ховали».- Тільки що злетіли

Слова ті з уст, як вже здались на сміх:

«Ви б, може, й танцювать примусити хотіли

На ваших поминках приятелів своїх?»

І почалась балачка погребова…

Її спогадувать, здавалось би, не варт,

Та я її спогадую до слова,

Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.

Моя душа не буде «со святими»,

Не буде «вічна пам’ять» по мені,

Чужі мені пісні з словами тими

І дзвони сі, потвори мідяні.

Коли вже треба голосить по трупі,

Нехай музика плаче, та без слів,-

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі -

То буде так, мов лебединий спів.

А та юрба, що посумує вранці,

Увечері нехай іде в танець.

Се дивно вам - після погребу танці?

Звичайний то смутним пісням кінець!

Та що ж, нехай не зрушу я нічого,

Зірвавшися в безодню забуття,

Аби не ранила так смерть моя нікого,

Як ранило мене моє життя.

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі, втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

Kimpolung, 7.06.1901

- Королівно, ясна панно,

ви себе навік згубили!

Що з’єднало вас зо мною,

вбогим лицарем без спадку?

- Мій лицарю, любий пане,

се мені гірка образа,-

я ж не звикла продавати

свого серця за червінці!

- Королівно, ясна панно,

стану вашому належить

багряниця і корона,

а не ся буденна одіж.

- Мій лицарю, любий пане,

та невже я вам миліша

в багряниці та короні,

ніж у простих темних шатах?

- Королівно, ясна панно,

я зовсім безславний лицар,

бо від зрадницької зброї

умираю вдома, в ліжку.

- Мій лицарю, любий пане,

хай впаде на зраду ганьба,

слави ж маєте доволі:

ви обранець королівни.

- Королівно, ясна панно,

чує серце, що загину,-

хто ж вас буде боронити

від неслави, поговору?

- Мій лицарю, любий пане,

не боюсь я поговору,-

все чиню по власній волі,

бо на те я королівна.

- Королівно, ясна панно,

тяжко буде вам дивитись,

як мене ховати будуть

простим звичаєм, непишно.

- Ой лицарю, любий пане!

Не вражайте мого серця!

Що мені по всіх пишнотах,

якби мала вас ховати?

- Королівно, ясна панно,

заклинаю вас коханням,

майте гідність і в жалобі,

як належить королівні.

- Мій лицарю, любий пане,

нащо сі страшні закляття?

Се ж найгірше в світі лихо -

непрозора, горда туга…

У сільській убогій церкві

грають Requiem органи, 27

хор голосить Miserere, 28

люд зітхає De profundis. 29

В домовині труп лицарський,

біля нього королівна

стала тихо та поважно,

мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний,

що вкрива її обличчя,

і горить спокійним світлом

у руці воскова свічка.

По кутках