Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

не знають світла,

Як там рівно, ясно, біло.

В тих людей життя буває,

Мов порізнені листочки,

Де написані поеми

Божевільного поета.

 

18.07.1900

 

«Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами…»

 

 

Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою,- вона тремтить, як струна,- все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей,- ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди! Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

 

7.11.1900

 

«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»

 

 

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

 

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

 

«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…»

 

 

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

 

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

 

Їм добре так удвох,- як нам з тобою,-

А прийде час розсипатись руїні,-

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

 

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

 

«Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?..»

 

 

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?

Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?

Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані

І висять тепер надо мною, мов хмари важкі, нерухмані?

 

16.11.1900

 

«Я бачила, як ти хиливсь додолу…»

 

 

Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важким хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений… так, справді…

Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?

Я одинокий і… нема вже сили…»

Ти говорив так просто і спокійно,

Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,

Та полиском сухим світились очі,-

Як завжди… Я стояла біля тебе,

Не зважилась ані за руку взяти,

Ані схилитися до твого чола,

Ані тебе підвести… Я дивилась,

Як ти хилився під своїм хрестом…

…І потім довго я дивилася на тебе,

Тоді, як ми з тобою розлучились,

Тоді, як тільки образ твій, мій друже,

Привиджувавсь мені в безсонні ночі,

Все голос твій бринів: «Я втомлений… так, справді…»

І брала я тоді паперу картку білу,

Хотілося мені зібрати тії сльози,

Що в голосі бриніли невидимо.

Колись отак,- розказує легенда,-

Хустиною святая Вероніка

Зібрать хотіла сльози й піт Христа.

Та на хустині замість поту й сліз

Зостався образ у вінці терновім

Того, хто впав знебулий під хрестом.

О, кожний раз, як я збирала сльози

Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки…

 

18.11.1900

 

«То, може, станеться і друге диво…»

 

 

То, може, станеться і друге диво

Євангельське?