Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

– Роби, що я кажу! – у його голосі почулися металеві нотки, і я вирішила більше не сперечатися.

Піднялася на ноги і невпевнено заплющила очі, щоб краще зосередитися. Подумки звернулася до духа-хранителя. Попросила його знову викликати у мені відчуття легкості. Відгук відчула майже відразу – по тілу пробігли знайомі енергетичні хвилі. Кожна клітинка тепер здавалася наче невагомою. Все в мені бриніло від цього відчуття!

– Готова? – увірвався в голову голос декана.

– Так, – я обережно розплющила очі, боячись, що легкість одразу ж зникне. Але вона все ще була зі мною.

– Заберися на одне з дерев, – наказав наставник.

– Це обов’язково? – пробурчала я, але слухняно попрямувала до дерева.

– Чого плетешся, наче поранений гоблін?! – гаркнув декан. – Ти маєш двадцять секунд на те, щоб подолати відстань і забратися на верхівку.

– Але це неможливо... – почала я, проте наткнулася на холодний погляд і замовкла.

– Час пішов!

Лорд Байлерн розпочав відлік, а я раптом вирішила, що будь-що зроблю це. Саме за двадцять секунд! Віддала команду своєму тілу, і здалося, що попливла над землею. Ноги ледь торкалися твердої поверхні, так швидко я рухалася. На дерево практично злетіла і схаменулася, тільки подивившись вниз і відчувши, як паморочиться голова від висоти.

– Спускайся, – почула новий наказ. – Тридцять секунд. Ти не впоралася.

Легкість зникла, і я нервово вхопилася за тонкі гілки, відчуваючи, як вони згинаються під моєю вагою.

– Лорде Байлерн, я зараз впаду! – у паніці вигукнула я.

– Не впадеш, – він навіть з місця не зрушив, щоб якось допомогти. – Знов викликай легкість.

Моє тіло тремтіло від жахливої ​​напруги. Я відчувала, як дух-хранитель насилу знову змушує його увімкнути незвичний режим. Видихнула з полегшенням, коли йому все ж таки це вдалося. Майже миттєво злетіла з дерева, швидко перебираючи руками та ногами. Одразу ж впала на землю. Кінцівки за відчуттями ніби перетворилися на желе.

– Жалюгідне видовище! – гмикнув декан. – Ти зовсім не вмієш користуватися своїми здібностями.

– Я і не стверджувала, що вмію! – прошипіла я.

– Ти навіть не намагалася їх розвивати, – відрізав лорд Байлерн. – Лінива адептка, яка сподівається, що все до неї прийде саме. Так не буває.

– Я зовсім не лінива, – я вже ледь зубами не скреготала від гніву.

– Так доведи це! Перестань себе жаліти! – його очі зараз здавались двома колючими крижинками, що свердлили мене.

– Вище голови не стрибнеш, – процідила я. – Дух-хранитель робить, що може.

– З кожним твоїм зусиллям, з кожним подоланням себе його можливості так само зростають, – заперечив наставник. – Допоможи йому розхитати блок.

– Значить, ось чим ми займаємося... – мій гнів миттю пройшов, і я змусила себе сісти в нормальній позі, вгамовуючи тремтіння в руках і ногах. – Розхитуємо мій блок.

– А також витягуємо назовні те, що в тобі приховано, – додав лорд Байлерн. – Продовжимо?

Я кивнула, вирішивши, що більше ні на що не нарікатиму. Не дам йому нового приводу для образ.

– Що ще є в тобі, дівчинко?

– Чорне світло, – глухо сказала я, відчуваючи, як при самому спогаді про те відчуття все в мені ніби заливає густа чорна патока.

Його губи торкнула дивна усмішка.

– Правильніше називати його «мертвим».

– Ви знаєте, що це таке? – губи миттєво пересохли, я нервово облизнула їх.

– Звичайно.

Я чекала на продовження, але його не було. Тоді вирішила поставити нове запитання:

– Його ми теж розвиватимемо?

– Саме цю твою властивість ти маєш навчитися відключати з власної волі, – заперечив декан. – Це те, що може тебе видати.

– Але як цьому навчитися?

– Тренуй свою волю, дівчинко. Ось усе, що я можу порадити. Цією силою можна керувати. Поки ж вона живе в тобі, мов дикий звір. Ти її не контролюєш. Вона приходить, коли тобі загрожує небезпека, або коли ти втрачаєш контроль над своїм розумом. Не допускай цього. Можна спробувати психотехніку. Розкажи, що ти відчуваєш, коли задіяна ця властивість.

– Мене ніби заповнює щось чорне, але при цьому сяюче. Дивне відчуття. Хіба буває чорне світло? Але інакше я не можу пояснити. Воно наче охоплює мене всю, а потім виливається на того, хто знаходиться поруч.

– Зрозуміло, – декан потер підборіддя. – Наступного разу, коли таке станеться, спробуй уявити біле світло, яке заганяє чорне назад. Не впевнений, що вийде. Але можна спробувати. Головне – концентрація на бажанні придушити цю здатність.

– Добре, я спробую, – відповіла я. – Є ще одне, що проявлялося в мені. Двічі мені вдавалося надсилати уявний заклик. Не знаю, чому він спрямовувався саме на вас.

Чергова загадкова усмішка. Він знає?! Він чудово знає про те, що саме зі мною відбувається! Як же нестерпно почуватися повною дурепою і задовольнятися крихтами, які мені згоджуються кинути!