Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Ти така... — пробурмотів виснажений Г’ю, ковзаючи поглядом по стелі спальні, доки шукав підходяще слово, — жвава...

— Мабуть, це від свіжого повітря, — сказала Сильвія.

*

Золотий, сонцем розцілований, — думала вона, погідно зісковзуючи в сон, а тоді на думку раптом спав непроханий Шекспір. «Королевичі й сіроми — всі обернуться у прах»[1]. Її раптом охопив страх.

— Буде буря, — сказав Г’ю. — Вимкнути світло?

*

Сильвію і Г’ю з недільної дрімоти вирвав плач Памели. Вони з Урсулою прокинулися раненько і кинулися подивитися, що там їхні кроленята — але ті зникли, лишився тільки пухнастий хвостик і криваві плями на білому пушку.

— Лисиці, — сказала місіс Ґловер не без зловтіхи. — А ви що собі думали?

Січень 1915 року

Ви чули новини? — спитала Бріджит.

Сильвія зітхнула й відклала лист Г’ю, крихкі, як мертве листя, сторінки. Він відбув на фронт якісь кілька місяців тому, а вона вже ледве пам’ятала їхнє подружнє життя. Г’ю був капітаном легкої піхоти Оксфордширу й Бакінгемширу. А ще минулого літа був банкіром. Аж смішно.

Його листи були життєрадісні й стримані («люди прекрасні, сповнені звитяги»). Раніше згадував їх на ім’я («Берт», «Альфред», «Вілфред»), але після Іпрської битви писав виключно про «людей» — цікаво, Берт, Альфред і Вілфред загинули? Про смерть і загиблих Г’ю не писав, мовби вони просто вибралися на пікнік («На цьому тижні весь час дощить. Багнюка непролазна. Сподіваюся, вам з погодою повелося більше!»).

— На війну? Ти що, на війну зібрався? — волала вона, коли він записався добровольцем, а тоді їй сяйнула думка, що доти вона ніколи на нього не кричала. І, може, дарма.

Г’ю пояснював: раз уже судилося бути війні, то він не хоче потім озиратися в минуле із думкою, що все пропустив, що це інші захищали честь Батьківщини, а він — ні.

— Може, це єдина пригода, яка випала на мій вік, — сказав він. — Яка ще пригода? — Їй це на голову не налазило. — Ти про дітей подумав? А про дружину?

— Але ж я роблю це для тебе, — і його лице скривилося від нестерпного болю, як у Тесея, якого ніхто не розумів. Тієї миті Сильвія відчула до нього сильну антипатію.

— Я мушу захистити наш дім, — стояв на своєму Г’ю. — Захистити все, у що ми віримо.

— А я чула щось про пригоди, — сказала Сильвія і відвернулася.

Хай там як, вона, звісно, з’їздила до Лондона з ним попрощатися.

Вони потовклися у величезному, спіненому прапорами натовпі, що горлав так, мовби велику перемогу вже здобуто. Сильвію заскочив зненацька патріотичний шал жінок на платформі: доти їй здавалося, що війна має перетворити всіх жінок на пацифісток.

Г’ю горнув її до себе, ніби вони були молодята, і заскочив у потяг в останню мить. І одразу поринув у трясовину чоловіків у формі. Це його полк, — зрозуміла вона. Дивина та й годі. Він, як і всі в натовпі, видавався нестерпно, до ідіотизму радісним.

Коли потяг поволі поповз геть, захоплений натовп схвально заревів, замахав прапорами, почав жбурляти в повітря капелюхи й капелюшки. Сильвія сліпо втупилася у вікна, що її проминали — спершу повільно, а тоді дедалі швидше, аж доки не злилися в одне. Г’ю не було видно — та й він теж, мабуть, її не розгледів.

Вона стовбичила на платформі, навіть коли всі розійшлися — прикипіла поглядом до точки на обрії, де зник потяг.

*

Сильвія відклала листа і підхопила спиці.

— То як, чули новини? — не вгавала Бріджит, яка саме накривала стіл до чаю.

Сильвія насупилася, вдивляючись у в’язання: вона не була певна, чи хоче чути новини від Бріджит. Вона скинула петлю в рукаві практичного сірого светра, який в’язала для Моріса. Усі жінки в домі зараз витрачали несосвітенно багато часу на в’язання — шарфи й рукавиці, шкарпетки й шапки, жилетки і светри, які зігріють чоловіків на фронті.

Місіс Ґловер поночі сліпала при кухонній грубці над такими великими рукавицями, що налізли б навіть на копита Джорджевих коней. Ось тільки рукавиці, звісно, були не для Самсона й Нельсона, а для самого Джорджа, що подався на війну добровольцем серед перших: місіс Ґловер нагадувала їм про це за кожної нагоди, і це дратувало Сильвію. Моду на в’язання підхопила навіть посудомийниця Марджорі й по обіді бралася за щось на кшталт рушничка для посуду, хоча назвати це «в’язанням» можна було лише з великою натяжкою.

— Більше дірок, ніж пряжі, — виголосила свій вердикт місіс Ґловер, а тоді нам’яла дівчині вуха й наказала вертатися до роботи.

Бріджит в’язала безформні шкарпетки (п’ятка їй ніяк не давалася) для своєї нової любові. Вона «віддала серце» конюхові з Еттрінґем-голлу на ім’я Сем Веллінґтон.

— Звісно, він старий шкарбань, — казала вона і сміялася над власним жартом до нестями, ніби виголосила його вперше.

Бріджит слала Семові Веллінґтону сентиментальні листівки, на яких янголи ширяли над заплаканими жінками за накритими шеніллю столами. Сильвія марно натякала, що, можливо, на війну варто слати щось життєрадісніше.

Бріджит тримала студійну світлину Сема Веллінґтона на своїй захаращеній тумбочці — та зайняла гідне місце обіч старої емальованої щітки та гребінця, які Сильвія передала покоївці, коли Г’ю подарував їй на день народження срібний несесер із туалетним начинням.

А на тумбочці при ліжку місіс Ґловер, звісно, стояв портрет сина. Запакований у форму і знічений Джордж Ґловер перед студійним тлом, що нагадувало Сильвії узбережжя Амальфі, уже не скидався на сикстинського Адама. Сильвії подумалося про всіх солдатів, які здійснили той же ритуал, лишивши на згадку матерям і коханим світлину — для когось, можливо, першу і останню.

— А раптом він загине, — говорила про свого коханого Бріджит, — а я й не пам’ятатиму, як він виглядав.

У Сильвії було доста фотографій Г’ю. Його життя добре задокументоване.

Усі діти, крім Памели, були нагорі. Тедді спав у своєму ліжечку — чи, може, й не спав; хай там як, не скаржився. Сильвія поняття не мала, чим займаються Моріс та Урсула, але не переймалася: головне, що