Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Відколи почалася війна, їли вони у вітальні: їдальня у стилі Регентства видавалася надто екстравагантною як на суворі часи. («Мовби відмова від їдальні поможе виграти війну», — бурчала місіс Ґловер).

Сильвія підманила Памелу. Та скорилася безмовному материному наказу й обійшла стіл, перевертаючи начиння правильно. Бріджит не розрізняла право і ліво, гору й низ.

Памела помагала війську, клепаючи безглуздо й непрактично довгі мишасті шарфи. Сильвію приємно здивувала посидючість її старшенької. Терпляче ставлення до монотонної роботи ще стане їй у пригоді в дорослому житті. Сильвія пропустила петлю і вилаялася, від чого Памела і Бріджит стрепенулися.

— І які ж новини? — нарешті неохоче спитала вона.

— Норфолк бомблять, — сказала Бріджит, горда здобутими відомостями.

— Бомблять? — Сильвія аж підвела погляд від в’язання. — Наш Норфолк?

— Був наліт цепелінів, — авторитетно пояснила Бріджит. — Чого ще чекати від тих фріців? Їм байдуже, кого вбивати. Не люди, а звірі. У Бельгії он немовлят їдять.

— Ну... — протягнула Сильвія, підхоплюючи пропущену петлю, — про немовлят — це, може, й перебільшення.

Памела завмерла, в одній руці стиснувши виделочку для десерту, а в іншій — ложку, ніби збиралася атакувати замашний пудинг місіс Ґловер.

— Як це? — у жасі перепитала вона. — Немовлят їдять?

— Нікого вони не їдять, — скривилася Сильвія, — не мели дурниць.

Місіс Ґловер гукнула Бріджит із кухні, і та майнула на допомогу. А тоді Сильвія почула, як Бріджит кричить дітям нагорі:

— Чай подано!

Памела зітхнула, мовби вже прожила довге і непросте життя, всілася за стіл і, втупившись у скатертину, сказала:

— Я скучила за татком.

— Я теж, моя люба, — сказала Сильвія. — Я теж. А тепер не лінуйся, піди скажи іншим, щоб помили руки.

На Різдво Сильвія наготувала Г’ю цілу скриню гостинців: неминучі шкарпетки й рукавиці, нескінченний шарф Памелиного виробництва і, як протиотруту, двошарове кашемірове кашне рук Сильвії, кроплене її улюбленими парфумами «La Rose Jacqueminot» на згадку про дім. Вона уявила, як Г’ю виходить на поле бою з цим кашне, мов лицар без страху і догани — зі свідченням прихильності прекрасної дами. Ці мрії про куртуазну добу заспокоювали, витісняючи проблиски чогось значно темнішого. Вони провели холодні вихідні над морем у Бродстейрзі, закутавшись у гетри, ліфи і в’язані шапки, а з того боку каналу долинав грім гармат.

Іще до гостинців вклали пиріг із чорносливом, який випекла місіс Ґловер, коробочку безформної м’ятної пастили Памелиних рук, цигарки, пляшку доброго солодового віскі, збірку віршів (антологію англійської поезії, здебільшого пасторальної й невибагливої), а також сувенірчик, змайстрований Морісом (літачок із бальзового дерева). Урсула намалювала блакитне небо, зелену траву і маленького хирлявого песика. «Це Боцман» — про всяк випадок підписала Сильвія. Вона поняття не мала, чи дійшов ящик до Г’ю.

Різдво минуло нудно. Приїхала Іззі, побазікала ні про що (чи то пак, про себе), а тоді заявила, що записалася в добровольці й вирушає до Франції, щойно закінчаться свята.

— Але ж ти не вмієш ані надавати першу допомогу, ані готувати, ані друкувати, жодних корисних навиків, — втрутилася Сильвія.

Це прозвучало жорсткіше, ніж хотілося, але Іззі справді була ще та крутихвістка. («Вітрогонка», — виголосила свій вердикт місіс Ґловер).

— От і все, — сказала Бріджит, почувши заклик Іззі. — До початку посту нам кінець.

Про свого сина Іззі не згадувала. Його всиновили в Німеччині, себто, мабуть, він німецький громадянин. Дивина та й годі: він не набагато молодший за Урсулу, але офіційно вважається ворогом.

А тоді настав Новий рік, і всі діти по черзі злягли з вітрянкою. Іззі сіла на перший же потяг до Лондона, коли на Памелиному личку з’явилася вавка. А пнулася у Флоренс Найтінґейл, — роздратовано сказала Сильвія.

*

Пальчики в Урсули короткі й незграбні, але й вона не лишилася осторонь від в’язального шалу, який охопив дім. На Різдво їй подарували дерев’яну французьку лялечку для рукоділля на ім’я «La Reine Solange» — Сильвія пояснила, що це значить «королева Соланж», хоча й «сумнівалася», чи існувала така королева насправді. Лялечка була розписана в королівські барви, а на голові в неї височіла корона складної конструкції, на ріжки якої намотували вовняну пряжу. Урсула, слухняна учениця, весь вільний час, якого в неї була тьма-тьмуща, виготовляла довгі зміїсті клапті. Вони ні на що не годилися — хіба зваляти підставку під чашку чи кривувату шапочку для чайника. («А де ж дірки для носика і ручки?» — дивувалася Бріджит).

— Дуже мило, моя люба, — сказала Сильвія, розглядаючи підставку, що повільно розпліталася у неї в руках, мов звір, що прокидається від довгого сну. — Не забувай, що більше в’язатимеш, то краще виходитиме.

*

— Чай подано!

Урсула вдала, що не чує. У неї були важливіші справи: вона сиділа на ліжку і, насупившись, старанно намотувала нитки на корону королеви Соланж. Це була стара бежева камвольна пряжа, але, як казала Сильвія, у такі часи вернути носа не випадає.

У Моріса канікули вже скінчилися, але він переносив вітрянку найтяжче й тому сидів удома. Вавки в нього на лиці ще не загоїлися, виглядав він так, ніби його птахи поклювали.

— Ще кілька днів удома, юначе, — сказав доктор Фелловз, хоча, на думку Урсули, Моріс зухвало пашів здоров’ям.

Він нетерпляче крокував кімнатою, як знуджений лев у клітці. Витягнув з-під ліжка Памелин капець і тепер копав його кімнатою, як м’яч. Тоді вхопив порцелянову фігурку дами у криноліні, яку любила Памела, і підкинув у повітрі так, що вона аж тривожно брязнула об абажур лампи. Урсула впустила в’язання і від жаху притисла долоні до обличчя. Дама в криноліні м’яко приземлилася на пишну Памелину стьогану ковдру, а Моріс тут же підхопив полишену лялечку для рукоділля і взявся гасати кімнатою, розмахуючи нею, як літачком. Урсула спостерігала, як бідолашна королева Соланж літає кімнатою, а з її нутрощів за нею, мов вимпел, тягнеться вовняний хвіст.

А тоді Моріс учинив справді ницо. Він відчинив віконце в небо, напустивши в кімнату студеного повітря, і пожбурив дерев’яну лялечку в негостинну ніч.

Урсула притьмом підтягла до вікна стілець, вилізла на нього й визирнула надвір. У світлі, що сочилося з вікна, вона