Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Моріс, що тепер перекинувся червоношкірим індіанцем, стрибав з ліжка на ліжко, видаючи бойові крики.

— Чай подано! — наполегливіше погукала Бріджит з низу сходів.

Урсулі було не до того. Її героїчне серденько билося, як шалене, коли вона із зусиллям підтяглася і вилізла за вікно, сповнена рішучості порятувати свою повелительку. На черепиці намерзла ожеледь, тож не встигла Урсула примостити ногу в капці на похилий дах, як та спорснула. Вона зойкнула і ще встигла потягнутися до королеви в’язання, але промчала повз неї ногами вперед, як саночниця без санок. На даху не було парапету, який сповільнив би падіння, тож вона зіслизнула у чорні крила ночі. Її охопив п’янкий захват, коли вона злетіла у бездонне повітря, а тоді — пустка.

Запала темрява.

Сніг

11 лютого 1910 року

Пікулі були хворобливого жовчного кольору. Доктор Фелловз вечеряв за кухонним столом при світлі гасової лампи, з якої, як на зло, валив густий дим. Він наклав пікулі на хліб із маслом, а згори примостив товсту скибку жирної шинки. Йому згадався солоний окіст, який чекав на нього вдома, у комірчині. Свиню вибрав сам — указав фермерові на істоту, у якій бачив не живе створіння, а анатомічний урок, набір вирізки, лопаток, підчеревини, щік і голяшок на бульйон. М’ясо. Йому згадалося немовля, яке він порятував із пазурів смерті, вчасно клацнувши хірургічними ножицями.

— Чудо життя, — незворушно сказав він мугируватій ірландській покоївці («Мене звати Бріджит, пане»). — Я заночую у вас, раз дороги замело.

Насправді він хотів бути де завгодно, тільки б не в Лисячому закуті. Чого вони взагалі так назвали садибу? Навіщо увічнювати цих хитрих звірів?

Замолоду доктор Фелловз учащав на полювання, червоний мисливський стрій йому пасував. Цікаво, чи вранці дівчисько принесе йому чай і грінки у ліжко? Він уявив, як вона наливає гарячу воду із глека у тазик перед каміном у спальні і милить його, як мама багато десятиліть тому. Доктор Фелловз був затято вірний дружині, але в думках не цурався пригод.

Бріджит провела його нагору. Вогник свічки мерехтів і коливався, доки доктор Фелловз піднімався услід кістлявому задкові служниці до холодної кімнати для гостей. Вона запалила йому свічку на комоді, а потім зникла у темній пащі коридора, поспіхом буркнувши: «Добраніч, сер».

Він лежав у холодному ліжку, а пікулі прикро нагадували про себе. Якби ж то він був удома, біля м’якого теплого тіла місіс Фелловз, жінки, яку природа обділила елегантністю й від якої завжди пахло смаженою цибулею. І це не конче неприємно.

Війна

20 січня 1915 року

Та йдіть уже, — сердилася Бріджит, нетерпляче тупцяючи на порозі з Тедді на руках. — Скільки ще повторювати? Чай подано!

Тедді пручався у її тісних обіймах, а Моріс поринув у бойові танці червоних індіанців і не зважав на служницю.

— Урсуло, на Бога, та злізай-бо з того вікна. Чого ви його відкрили? Та ж тут дубар, застудишся і помреш!

Урсула вже наготувалася вилізти з вікна й порятувати королеву Соланж із нічиєї землі на даху, але завагалася. Її спинив сумнів, слизьке під ногою і думка про те, що дах високий, а ніч неозора. А тоді на порозі вигулькнула Памела:

— Мама сказала, щоб ви перед підвечірком помили руки.

Й одразу по тому Бріджит затупцяла сходами, нещадно повторюючи свій рефрен — «Чай подано!» — і так надія порятувати королеву розвіялася.

— А ти, Морісе, — не вгавала Бріджит, — нічим не кращий за дикунів.

— А я і є дикун. Я апачі.

— Та хоч би й король гугенотів, але чай подано.

Моріс видав останній бунтівний бойовий клич і з гучним тупотом скотився сходами, а тоді Памела прив’язала стару сітку для лакросу до ціпка і виловила королеву Соланж із крижаних глибин.

*

На чай подали варене курча, а Тедді — м’яке яйце. Сильвія зітхнула. Тепер, коли вони почали розводити курей, курчата у тій чи іншій формі фігурували чи не в кожному сніданку, обіді та вечері. Там, де до війни була грядка шпарагу, тепер височів курник і обгороджений сіткою вигін.

Старигань Том їх полишив, хоча Сильвія чула, що «містер Ріджлі» і далі працює у їхніх сусідів Коулів. Може, йому і справді не подобалося, коли його називають Стариганем Томом.

— Це ж не наша курка? — спитала Урсула.

— Ні, люба, звісно, ні, — сказала Сильвія.

Курка була жорстка й жилава. Відколи Джордж постраждав у газовій атаці, готування місіс Ґловер зійшло на пси. Джордж досі перебував у польовому госпіталі у Франції, і коли Сильвія спитала, у якому він стані, кухарка відповіла, що не знає.

— Який жах, — сказала Сильвія.

Сильвія подумала, що якби це її сина поранили далеко від дому, вона здійснила би подвиг і віднайшла його, а тоді вилікувала й виняньчила свого бідолашного хлопчика. Ну, може, не Моріса, але Тедді — точно. Їй на очі навернулися сльози, коли вона уявила, що це Тедді лежить поранений і безпомічний.

— Усе гаразд, матусю? — спитала Памела.

— Абсолютно, — сказала Сильвія, витягнула з курячого кістяка кісточку, на якій загадують бажання, і передала Урсулі. Урсула не знала, що загадати. Сильвія пояснила: — Зазвичай бажають, щоб мрії збулися.

— А сни? — занепокоєно уточнила Урсула.

*

— А сни? — уточнила Урсула, згадуючи велетенську газонокосарку, від якої тікала уві сні, і червоних індіанців, що прив’язали її до палі й оточили, розмахуючи луками та стрілами.

— Це ж наша курка? — спитав Моріс.

Урсулі подобалися кури, подобалася тепла солома та пір’я в курнику, подобалося просовувати руку під жилаві теплі тіла й витягувати ще тепліші яйця.

— Це ж Генрієтта, правда? — не вгавав Моріс. — Вона ж стара. Місіс Ґловер казала, що на неї казан чекає.

Урсула втупилася у вміст тарілки. Генрієтта була її улюбленицею. Але жорсткий кусник білого м’яса не зраджував таємниці свого походження.

— Як Генрієтта? — занепокоєно пискнула Памела.

— Це ти її вбила? — пожадливо розпитував Моріс. — Багато крові було?

Кількох курей задрали лисиці. Сильвія не раз казала, як її дивує тупість курей. Наче люди розумніші, — пирхнула місіс Ґловер. А минулого року лисиці задрали Памелиного кролика. Це Джордж Ґловер подарував їм двох кроленят: одному Памела звила кубельце в