Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

«Чорний ворон» темною ніччю став забирати «ворогів» вже не поодинці, а цілими «пачками». У влади стало не вистачати одних людей, щоб заарештовувати інших. Районне відділення НКВС вдавалося до допомоги прикордонників, бо ворогів внутрішніх стало більше, ніж ворогів зовнішніх. Прибулі для обшуку до нас вночі два прикордонники, обшуку, як такого (за словами мами), не зробили. Правда, один з них відтулив дверцята шафи, нічого не торкнувши, а інший, відкривши один з ящиків письмового столу, так і залишив його відкритим, не поцікавившись вмістом. Як я вже казав, прикордонники були далекими знайомими нашої сім`ї. На запитання мами, чому батько не зайшов попрощатися з сім’єю, прикордонник відповів: «Йому було запропоновано, але він не схотів».

Батько був заарештований під час засідання розширеного бюро партосередку. Арештований разом з усіма присутніми там (крім директора заводу і робітника Богданова слюсаря цеху дифузії). Везли їх до в’язниці містечка повз наш будинок (іншої дороги просто не було). Мама згодом дізналась, що тієї ночі деяким заарештованим було дозволено зайти додому, взяти деякі речі, переодягтися, попрощатися. Але чому не зайшов батько, ні тоді, ні сьогодні, я не дізнався. Прокинувся я зранку легко. Те, що сталося вночі, начебто не залишило в моїй душі чогось такого, що піддало б її збентеженню та стражданню, я подумав, що все налагодиться. Але ось саме тут життя почало давати мені перші і дуже болючі удари. Сяк-так подужавши звичайні ранкові процедури, я вискочив з дому в наш спільний дворик до зграйки дітлахів, з якими я незмінно грався. Зазвичай, вони пустували, скакали, голосно розмовляли, перебиваючи одне одного, начебто не чуючи ні себе, ні інших. Я врізався в цю купку, миттєво знайшовши своє місце і прийняв загальні правила гри та поведінки. Але цього разу у них з’явилось щось таке, чого я не встиг зрозуміти, відчути, але вже чітко бачив. Діти стояли щільною стінкою, і тут я неначе вперше побачив, що вони різного зросту, різної комплекції. І вони мовчали, дивлячись на мене. Я дуже чітко вловив те, що всі вони дивились на мене. Коли я раніше «врізався» в них, то ніхто на мене не дивився так уважно. Мене приймали наче своїм єством, більше відчуваючи мою присутність, ніж бачачи. Коли я підбіг зовсім близько до них, то фізично відчув, що не можу стати в один ряд з ними, що це неможливо. Немає такої сили, яка б допомогла мені приєднатися до них, стати в цей стрій. Якийсь час я, переступаючи з ноги на ногу, намагався знайти в їхніх очах відповідь на запитання, яке я не міг скласти, сформулювати. Стало зрозумілим, що мені потрібно піти. І вже повернувшись, щоб іти, я почув кинуте в мене: «Ми з тобою не граємося». Вже за якою інтуїцією, я не знаю, але я відкрив для себе причину їхньої відчуженості… Зовсім все на місце поставив Вітька Богданов. Якийсь час побувши вдома і покрутившись в дворику, я спробував приєднатися до дітей сусіднього двору, де верховодив той же Вітька (він був на кілька років старшим від моїх однолітків). Коли я обережно наблизився до них (почав набувати досвіду). Вітька прямо сказав: «Іди, йди звідси, ворог народу». Через два місяці заарештували батька Віті. Він був помітним серед робітників заводу тим, що носив орден Бойового Червоного Прапора.

Але вже незабаром, через декілька днів, пригнічений настрій змінився звичайною бадьорістю. По-перше, моя мама наче забула про мене, кидаючись в різні установи, щоб хоча про щось дізнатись, розвідати, з`ясувати. По-друге, машина по викриттю ворогів народу так стала прискорювати свій рух, що у всіх дворах у мене з`явилось багато спільників. «Прогрес» у справі викриття усіляких шпигунів був такий, що майже всі мої ровесники незабаром стали дітьми ворогів. На цукровому заводі це проявилось в тому (адже починався сезон цукроваріння), що явною стала загроза зриву роботи самого заводу. Керівництво цукротресту почало відряджати робітників із допоміжних виробництв з метою відшкодування втрат в кваліфікованих кадрах. Настало привільне життя. Я якось сам собі радив. Звичний режим дня повністю розвалився. Зібравшись разом, ми зранку до вечора почали, що називається, байдикувати. Дійшло до таких витівок, що таке раніше і в голову не могло прийти. Так, почали забігати в такі місця, куди дітям йти було заборонено. Користуючись тим, що дорослі зайняті іншими турботами, ми бігали на під`їзну залізничну гілку, катались на вагонетках, пробирались у завантажені вагони і крали цукор… Наступив новий етап боротьби з іще не повністю ліквідованими ворогами. Почали арештовувати дружин ворогів, а їхніх малолітніх дітей відправляти в дитячі будинки. Хтось із знайомих довірливо шепнув мамі, що ось-ось настане наша черга. Тут вона довго не вагалася: схопивши нас за руки і, квапливо наказавши щось тітці Марусі, вона привела нас на станцію. І ось ми в поїзді. А через добу ми були вже знову у тьоті Броні, на Хмельниччині.

Розділ 2

Пізньої осені 1937 року ми знайшли притулок в родині Виговських, які на той час проживали в глухому селі Педоси на Вінничині. Село десь у півсотні дворів прилягало однією стороною до лісу, а другою підпиралось досить високими, але пологими пагорбами. Дещо на відстані, майже торкаючись села, йшов «шлях». То