Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

В кузні багато роботи, завод готується до чергового сезону. Незабаром потягнуться валки возів з буряком. На заводі все заскреготить, закрутиться, зашипить. Піде великий цукор.

Рання осінь. Домашнім додалось роботи. Мої батьки на городі. Там і тьотя Маруся. Я залишений вдома доглядати за Янусею. А мені так хотілося бути разом з ними, бо я знав, що тато має викопати велику яму і засипати туди картоплю. Ось ця яма мене найбільше приваблювала. Я вже знав, що так ховають картоплю на зиму. Бачив це раніше. День 29 вересня (середа)[6] був похмурим, дощик сипав і сипав, якось несподівано починаючись і так само несподівано закінчуючись з тим лише, щоб до пізнього вечора не втратити свою розмірність. Але ось прийшов тато. Сам… Я побачив його з вікна кухні, він ішов подвір’ям додому і постукував ногами до доріжки, щоб збити з чобіт грязюку, що прилипла. Але розкислий чорнозем ціпко вхопився за чоботи. Дійшовши до сіней, він став знімати тріскою грязюку, а я, вибігши йому назустріч, сказав з подивом: «Ой, скільки грязюки!». І лише закінчивши свою роботу, тато, якось із зітханням, сказав мені: «То, синку, не грязь, то земля». Слова ці я пам’ятав завжди, але їхній зміст, метафоричність, розкрились мені в роки, коли я мав уже понад тридцять літ.

Неквапно знімаючи з себе мокру одежу, він докладно, але небагатослівно, пояснив мені все, про що я хотів запитати: картоплю не вкинули у яму, бо вона могла б намокнути, тоді взимку померзне і погниє. Мама з тьотею Марусею залишились, щоб викопати буряки, прийдуть увечері. Ще він зараз вмиється, поголиться і піде на засідання бюро. Мився тато солідно. Я довго лив йому з чайника на шию, руки, спину, поки великі ночви для прання наповнились до половини мильною водою.

Начебто звичайна, щоденна справа вмивання та переодягання все ж мала якусь особливість від попереднього, що залишило в пам’яті цю зарисовку до сьогоднішнього дня. По-перше, мені було сказано, щоб я приніс черевики. Приніс не ті. Принеси «скороходівські»! (Я вже знав, що скороходівські взуваються в особливих випадках). По-друге, тато одягнув не звичайний костюм, а теж для особливих випадків бостоновий, чорний, з жилеткою. Вирішивши, що зробив все належним чином, тато підняв Янусю, кілька разів підкинув її, чому вона була невимовно рада, поплескав мене по потилиці, що завжди означало схвалення моєї поведінки на даний момент і одночасно нагадування, як треба поводити себе надалі.

І пішов. Пішов до ями. Назавжди. Прокинувся я пізно вночі від яскравого електричного світла. Поряд з моїм ліжком стояв прикордонник. Від того, що я дивився на нього знизу вгору, він здавався мені надмірно високого зросту. Інший прикордонник стояв далі, між письмовим столом і вікном. І той, й інший, були мені знайомі. Я вже знав, що вони якісь військові командири, бо у них в петлицях були кубики. Мама, вкрита величезною клітчастою шерстяною хусткою, з-під якої все ж виглядав край нічної сорочки, стояла біля ліжечка колиски Яніни, точніше в куточку, утвореному спинкою ліжечка і стінки. Мені якось незвично було бачити, що у неї кудись поділись руки ними вона притримувала хустку зсередини. Через відкриті на кухню двері було видно тьотю Марусю, що сиділа на ліжку. В квартирі, де було так багато людей, оселилась незвична тиша, тут же порушена моїм плачем. Чому я заплакав і тим порушив цю зловісну тишу? Чи то дитяче серце швидше і краще зрозуміло, що сталося, ніж ще слабкий розум восьмирічної дитини, чи то мені передалась тривожна і невтішна скорбота мами, чи то я злякався незвичайної присутності в цей час таких великих і сильних дядьків–прикордонників. Зараз я пояснити це не можу, просто вважаю, що це було і перше, і друге, і все інше, що злилося докупи. Непомітно для себе я заснув. А коли прокинувся вранці, то це вже був зовсім інший світ. Я ще тоді не знав, що стріли, запущені з того, іншого світу, будуть діставати мене все життя до сьогоднішнього дня. Але про це згодом. А зараз я хочу розповісти про те, що побачила, відчула мама, коли повернулась увечері з городу. Про цей вечір, помічений знаком диявола, вона мені багато разів розповідала.

Повернувшись додому і увійшовши в кімнату, мама охнула, побачивши, що на гвіздочку, вбитому в стіну біля ліжка для притримування килимка, висить татів кишеньковий годинник. Вона не пам’ятала випадку, щоб тато, йдучи з дому, коли-небудь його залишав. На нікельованій спинці самого ліжка висів прив’язаний за ремінець револьвер[7].

Треба було сказати, що кампанія по викриттю «ворогів народу» на той час уже набирала сили. В самому містечку і в нашому заводському селищі стали зникати люди. Мало не кожного ранку проносилась чутка, що «забрали» того–то або когось іншого, але пояснювали тим, що він, отой хтось, був колись в якійсь опозиції чи родич служив у когось і десь, чи ще щось уже зовсім незрозуміле такому, як я, хлопчакові і, думаю, що незрозуміле і дорослим. Ясним і зрозумілим було лише те, що славними органами НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) під керівництвом Єжова, то під керівництвом вірного соратника Берії і керівництвом ними мудрого вождя Сталіна попереджена та чи інша контрреволюційна діяльність жалюгідних польсько-німецько-французько-англійських шпигунів. Але все це сприймалось моєю мамою як горе, що трапилось десь у когось. А чи так все це було з отими «ворогами», яких чомусь все збільшувалось, то вона довірялась більше долі, випадку, та й мудрості державних мужів і наївно вважала, що вже кого–кого, але її чоловіка і її самої це ніяк не стосується і стосуватися не може. Хоча, тривогою був