Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

«Так», — відповів я. «А ти доторкнись пальцем до її лоба. Якщо твердий — значить, сита». Хай не дивується читач. Я дійсно, спостерігаючи якийсь час, як корова їсть, все ж доторкнувся до її лоба і він… дійсно був твердий. Мама помітила цю мою вправу і запитала, навіщо я це роблю. Я їй розповів, на що вона промовила добродушно: «Дурник ти», — але не пояснила чому. Так я і залишився сам зі своїми сумнівами. Справі поклав кінець, як завжди, тато. Дізнавшись про мій промисел, він сказав:

«Щоб я більше цього не бачив». Це було сказано мені. Що він сказав мамі, я не чув. Але я більше не приносив, а мама не запитувала.

Якось тато поїхав далеко купувати корову (одна у нас вже була). Привів він корову дуже чудернацьку: сірої масті, худу, на високих ногах, з маленькою головою на довгій шиї, з прямими невеликими ріжками. Зібралось у дворі на оглядини кілька сусідів. «Ну то й що ж, що вона бессарабської породи? Це ж рисак, а не корова». Але ось збив тато біля стіни хліва величезний дерев`яний короб, завіз туди кілька возів жому. Ох, і молока ж у нас було! І пили ми його, і мама робила сир, сметану, масло, і каші різноманітні на молоці. Сироватка йшла на пійло коровам, а вони від цього ще додавали. І сусідам мама роздавала (на базар носити щось у нас не заведено було). З другої половини 30‑х років, батько вже був головою заводського комітету профспілки. Після роботи молотом у кузні, він майже кожен вечір, переодягнувшись в чисте, йшов на різні профактиви, партактиви, пленуми. Поїздки в район, область, господарства, які вирощували буряк, і багато чогось іншого, чому немає ліку і назви. Так ми всі росли потихеньку: росла Януся, підростав і я. Захоплена загальною пошестю, ходила на курси Осовіахіма моя мама (там навчали одягати протигаз, а назви отруйних газів мама запам’ятала на все життя). Періодично їздив, ходив на якісь курси і тато. В домі у нас з’являлось все більше і більше книжок. Тато читав їх, інколи читаючи якийсь уривок мамі. Як я розумів, батьки з великою повагою ставились до освіти та освічених людей. А слово «інженер» вимовлялось з якимось особливим, навіть благоговійним змістом. Головний інженер, змінний інженер, інженер цеху і т. п. були людьми особливого статусу. Батьки, звичайно, мріяли, і часто говорили, що ось якщо я вивчусь колись на інженера, та ще й буду працювати на цукровому заводі, то вже більшого в житті досягти не можна та й не треба. Цього цілком достатньо для оволодіння найсміливішими прагненнями людини. Так, так! Я ніяк не перебільшую. Так вони думали, цим вони жили у своєму майбутньому. Взагалі, бажання досягти якихось «висот» у своєму житті, бажання бути першим у своєму ремеслі було не те що близьким батькові, він просто жив цим. На свої тридцять з чимось років батько мав звання «цехмайстра». А це звання (вже поза розрядною сіткою) давалось ковалям, що досягли досконалості у своєму ремеслі. Я вже казав вище, що на цукровому заводі ковальські роботи займають дуже великий об’єм. Тут начебто сплелись всі технологічні процеси, і при вирішенні яких-небудь робіт слюсарями, механіками, наладчиками раз за разом було чути: «Сюди треба Кульчицького», «треба покликати або порадитися з Кульчицьким». В кінці 70‑х років я, перебуваючи у Волочиську, зустрівся з Андрієм Рибчинським (або як його звали близькі Анджеєм), тоді вже важко хворою людиною, яка ще й погано бачила. Він дуже добре пам`ятав батька, дружив з ним. Мені було приємно чути, як дядя Анджей шанобливо говорив про батька, як про фахівця своєї справи. Він так і сказав на кінець нашої розмови: «Так, руки у твого батька росли з плечей, а не з… І в голові була олія» (так говорили в наших краях, оцінюючи високо заслуги людини). Знаючи тепер, яким хорошим слюсарем по ремонту обладнання був дядько Анджей (про це мені розповів Казик Войно), що був майстром ремонтного цеху, в якому все життя працював Рибчинський) я радів, що я син такого батька. Згадав він і те, як добре грав батько на баритоні у заводському духовому оркестрі, а також на корнеті–а–пістоні. Якимось дивом збереглась вдома і є зараз фотографія цього оркестру. На ній є і тато, і дядя Анджей.

Пам’ять ще висвітлила один випадок. Мама йде до заводського клубу, бере мене з собою. Там вона і кілька інших мам вишивають на величезному полотні нитками «муліне» портрет Сталіна. Працюють вони одночасно, розташувавшись навколо великою столу, на якому розстелено полотнище з намальованим олівцем портретом, а мами покривають цей малюнок різнокольоровими нитками. Вишивальниці, виконуючи свою роботу, про щось розмовляють, інколи співають.

Так ми дожили до літа 1937 року. Газети і радіо, не даючи собі паузи, доносили до громадян все нові й нові успіхи у всіх галузях господарської діяльності. З’явилось дуже багато бадьорих віршів і мажорних пісень. Вони заучувались і багаторазово повторювались як на клубних підмостках, так і в повсякденному побуті. Знав і я кілька таких віршів–пісень. А по одній з них навчився грамоти. Але про це пізніше. А зараз про те, що тато з мамою стали говорити між собою все частіше й частіше напівголосно, уникаючи при цьому моєї присутності, а інколи просто зачинившись від мене, чи виштовхнувши з кімнати або кухні. А це збуджувало у мене підвищену цікавість. Я став прислухатися. Схоплював, що когось «викрили», щось «виявили», когось «забрали». Взяті в лапки слова мені нічого не пояснювали, бо я не міг ще зрозуміти їхнього справжнього змісту. А ось якось підвищена занепокоєність батьків передалася частково й мені. Щось тривожне носилося в повітрі. Я став помічати, що інколи тато довгенько з ким-небудь із сусідів розмовляє біля своєї хвіртки чи сусідньої. Мама чекає його на вечерю, але не наважується покликати. Посилає мене, та мене м’яко відсилають додому, перервавши свою бесіду. Я все ж помічаю підкресленість їхньої розмови при мені. Тато приходить