Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

— Moskalofili! — іде з уст до уст.

І враз зникає з облич жура, подівається десь нетерплячка, затирається змучення. Безмежна злість викривлює лиця, прижмурює очі.

— Na stryczek ich! — прориває тишу чийсь голос.

— Zdrajcy!..

— Lajdaki!..

— Złodzeje!..

Поміж раменами стиснутих тіл просувається, як жало, чиясь палка і штовхає одного з арештованих у бік. Селянин мовчки поступається, не відвертаючи навіть голови.

— Тьфу на тебе, ти, злодію, ти, лайдаку! — кричить якийсь жидок і плює на другого селянина.

— Тьфу, тьфу! — плюють і другі.

Врешті, осмілені байдужістю жандарма, починають бити. Хто палкою, хто парасолем, а хто кулаком. Одному з селян скинули капелюх, і понад головами заблисло сиве скуйовджене волосся старця. Але це не стримало нікого. Що значить сивина, що значить старий вік!? Ще гірше! Старий, а береться зраджувати! І посипались рясні удари на старечу голову, на згорблену спину. А селяни стояли апатичні, байдужі, мов не їх била, мов не на них плювала товпа. Поковані, стиснені юрбою, тільки час до часу похилялись, захищаючись від ударів.

Зварич з товаришами стояв оподалік і спершу тільки дивився. Слово «москальофіль» і для нього набирало якогось страшного значення, робило ненависними людей, до яких було причеплене.

Але коли товпа роз’їлася вже до останніх границь і почала дерти на селянах одіж, він не міг видержати. Адже ці люди були поковані, нешкідливі вже. Нехай їх судять, нехай засудять, коли завинили, але не треба над ними знущатися. Одним скоком знайшовся біля жандарма і крикнув до нього:

— Пане жандарм. Прошу вважати на арештованих!

Представник влади здивовано глянув на нього з-під жовтої каски. Що за смільчак важиться йому звертати увагу? Щетинясті вуса настовбурчились ще більше, а з-під них вилетів різкий, урядовий голос:

— Со mi pan ma do gadania?! Ja tu jestem komendantem. Kto pan taki?

Крик Зварича, а потім жандарма опам’ятав товпу. Вона спинила бійку і стала приглядатись дивному чоловікові, що мав і чоло, і відвагу вставлятись за зрадниками.

— Хто я є! — відповів Зварич жандармові. — Я є австрійський вояк і хочу, щоби винних карав австрійський суд, а не жиди на вулиці.

Відвага і певність себе молодого хлопця зробили враження не тільки на втікачів, але й на представника влади. Він хвилю стояв збаранілий, шукаючи відповіди, врешті сягнув до торби.

— Ja zaraz z panem spiszę protokół, — сказав, щоби щось сказати.

Вже витягав службову книжку, вже товпа приготовилася на нову цікаву історію, коли несподівано влетів на двірець потяг. Всі так були зайняті «москальофілями», а потім Зваричем, що й не завважали ні диму над соснами, ні гуркоту коліс. Поява потягу перервала цілу сцену. Все кинулось до клунків і кревняків, лишаючи жандарма, Зварича і арештованих.

Видно, жандарм не дуже чувся певним свойого поступовання, бо сховав книжку і, не глянувши на Зварича, повів арештованих до потяга.

Потяг недурно спізнився. З таким тягарем, з яким він притаскався, міг не рушити навіть з місця.

Вагони запхані були людьми і клунками від підлоги до стелі, а навіть і понад стелю, бо і на дахах сиділи подорожні. Ні одна площинка не була вільна. Здавалося, що вже ніде і шпильки не пропхаєш.

А прецінь не шпильки, а вся товпа завантажилась на потяг. Як — це вже жидівська тайна, бо наш чоловік, певно, не був би туди заліз. Хіба що були б його прийняли, як ось жандарма з арештованими, до службового вагона або був би вліз на дах, як Зварич з бужанцями. Правда, крику, нарікань, сварки і прокльонів посипалось як з мішка, але втікачі всі до одного завертілись якимсь чудом між натовп подорожніх, і потяг рушив далі. Тяжко постогнуючи і зітхаючи, але рушив… Дивно розмістилися в нім пасажири. Надолі, в вагонах, майже самі жиди. А на дахах — покликані до війська селяни і гурт бужанських усусусів. По вагонах, може, й не самі жиди. Може, ще де й арештовані українські селяни?!.. Не видно було…

Місто чи село завсіди відбиває настрій своїх мешканців. Стає немов живою істотою, що радіє і сумує, ласиться і пиндючиться, боїться і грозить. Спеціально впадає це в очі на війні. Підійдете під якесь село чи місто, а вже здалеку кинеться вам в очі його вираз. І дуже рідко коли зайде приємна або прикра помилка і застанете в даній місцевості настрій, якого не сподівалися.

Львів відбивав початки світової війни як не можна краще. В перших днях всміхався самопевно до синяви неба, маяв усякими прапорами і бив у небо австрійським гімном. Але з дня на день ця його самопевність, гордість і крикливість пропадала, а з пивниць та заулків виповзала невловима тривога і обсідала вулиці, площі та кам’яниці.

Шпилями церковних веж доглянув Львів у темряві ночі заграви пожеж на сході і почув страх за себе та своїх. Підставами будівель відчув тремтіння землі, що стрясалась від гарматних стрілів. А тремтіння були щораз частіші, щораз ближчі…

В сторону старого княжого города котилась нестримна навала полчищ зненавидженої держави… Ненавиділи цю державу всі мешканці без різниці нації і однаково боялися приходу її. Адже стільки літ наслухались і начитались про неї різного роду страхіть!

А тепер?! В кожнім часописі стояло щодня великими буквами про нечувані бешкети й жорстокості напівдиких солдатів, висланців білого царя.

І Львів стуляв вуха, примикав очі, хотів під землю сховатися.

Боявся…

Боявся, хоч офіціальні звіти з поля бою сповіщали про побіди, хоч вулицями переїздили важкі гармати, переходили стрійні ряди військ, які, здавалося, не допустять ворога під мури двістітисячного міста.

Офіціальні звіти подавали побіди під щораз ближчими місцевостями. Виглядало, що коли так далі піде, то австрійська армія, весь час побіджуючи, дійде до брам Відня.

Стрійні ряди військ за два-три дні вертали назад то вагонами як ранені, то межами та загумінками як розбитки без шапок і наплечників. Не знать, як добачували це приплющені очі Львова, як зачували стулені його вуха. Чув він і бачив те все, хоч не міг вийти ще досі з дива, як воно можливе. Адже не могла російська солдатня побити австрійських вояків! Мусило тут зайти щось несподіване а страшне щось, що залізні полки Австрії переміняло в мілкий пісок, гнаний вітром воєнної хуртовини.

Львів довідався нарешті про «правдиву» причину військових невдач. Вістки про невдачі доходили до нього окружними дорогами, але причини подавалося офіціально в пресі на мовах