Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

«Надворі гарно і сонячно, — сповіщав звіт з поля, — наші війська всюди хоробро б’ються. В численних випадках збаламучені москвофільством селяни зраджували наші позиції і подавали світляними знаками відомості ворогові»…

Щодо «надворі гарно і сонячно», то Львів знав, як собі це перетолкувати. Але війська не винив, бо пояснення до цього знаходив у другій частині звіту. Москвофіли — селяни і не селяни були всьому винні! Задля них Росія почала війну, і за їх поміччю суне тепер від сходу навала, як весняна повінь. Ще, чого доброго, докотяться буруни її аж до столиці краю…

Скреготав Львів зубами на москвофілів, а кулився зі страху, коли подумав, що за день-два можуть грохнути під його мурами московські гармати. Не подібний був Львів до себе, коли ще жив мирним, буденним життям. Завважав це і Зварич з висоти свойого «місця» в потязі, себто з даху вагона, де примістився був разом з бужанцями. Потяг підповзав під місто хробаковим ходом, звільняючи і так повільний свій бік. Постогнуючи і сапаючи, добував, здавалося, останки сил, щоби врешті скинути зі себе у Львові непосильний тягар.

А Львів яснів тисячами світильників серед гранату погідної ночі і темряви дрімаючих піль… Яснів, як колись, але світло якось несміло продиралося крізь темінь, шумів, як колись, але той шум був уривчастий, нервовий і здушений.

Потяг заїхав на станцію і почав викидати зі себе все, що міг: подорожніх, клунки і зайві запаси пари. Бужанці опинилися між хвилею товпи і разом з нею виплили на вулицю. Зварич припускав, що на двірці стріне якогось інформатора від команди УСС. Але хоч як розглядався, не побачив нікого. Треба було їхати в місто. Знав, що команда і Боєва управа находилися при вулиці Мохнацького, 12, і рішив податися тамтуди.

Під командою стояв на стійці стрілець в однострої сокільського відділу зі здвигу. Жовтаво-бронзовий одяг нагадував англійця, а копуласта шапочка — японця. Зварич зблизився до стійки.

— Стій! Хто йде?

— Вибачайте, товаришу, може, ви знаєте, де стоїть золочівський полк?

— Золочівський?!.. Не знаю!

— То, може, мені скажуть у команді? Ми приїхали саме з Золочева і хочемо до своїх.

— Ви з Золочева? Нині?!..

— З самого Золочева ні, але з-під Золочева.

— То Золочів ще не зайнятий?

— До часу, заки я виїхав, ні, і загалом не думаю, щоби міг бути зайнятий.

«Стійка» махнув рукою — мовляв, що ви знаєте, і легковажно всміхнувся.

— До команди я вас не можу пустити, — додав по хвилі. — Там тепер нарада булави.

Нарада булави — вислів сам по собі вже досить таємничий, а ще як вимовлений у нічну пору, у воєнний час і тихо, тоді набирає ще більш таємничого значення. Зварич відчув цю таємничість і ані не думав домагатися вступу до Головної команди.

— А, як так… — погодився швидко, — то, очевидно… але що мені тепер робити!?

— Найліпше йдіть до Академічного дому. Там переночуєте, а завтра вже легко віднайдете свій відділ.

— Дякую дуже. Добраніч.

— Гаразд, товаришу.

Зварич перейшов на другий бік вулиці і ще довго дивився на освічений будинок Головної стрілецької команди та Боєвої управи. Раз у раз входили і виходили якісь військові, австрійські і стрілецькі, подзвонюючи шаблями, а деколи й острогами.

«Певно, кіннота! — подумав Зварич, слухаючи дзенькоту острог. — Завтра розпитаю; як тільки приймуть, то піду до кінноти…»

Нарада булави. Уявляв собі… Великий стіл, застелений мапами, а над ним похилені постаті булавних стрілецьких старшин. Міряють, комбінують, обмірковують… Бужанські новобранці стояли мовчки коло Зварича і собі гляділи на таємничий дім, що скривав у собі серце і мозок стрілецтва. Нарада булави!..

— Ходім, — перервав шепотом мовчанку Зварич.

Пішли швидким кроком під гору. Академічний дім ще не спав. Світилися ще майже всі вікна, а на подвір’ї жевріли останки вогнів. Біля погаслих ватр бовваніли величезні казани, мовчазні, холодні і… порожні.

На вступі знову спинила бужанців стійка.

— Ми приїхали щойно з Золочева, хочемо тут переночувати.

— То йдіть до команданти, зголосіться.

Командант, цивільний сивавий пан, безрадно розвів руками.

— Всі кімнати битком набиті, шпильки нема де впхати.

— Товаришу командант, то, може, де на коридорі?!

— Коридори також. Ще не всі з міста повертали. Але як маєте чим накритися, то я вам дам околіт соломи і лягайте на подвір’ї.

— Прошу дуже, — погодився з охотою Зварич. Йому навіть приємно було, що переспить надворі, як правдивий вояк на правдивій війні, а щонайменше — на маневрах.

З околотом наперед себе вийшов до своїх, які ждали на нього при вході.

— Мусимо спати надворі. Всередині нема місця.

Думав, що, може, хлопці зачнуть кривитися, і вже мав готову відповідь. Але жоден з них не згризся тим.

— Я таки хотів відразу кластися надворі, — сказав Склярський. — Погода, тепло, і сірячину маю.

— А ще як солома є, то нема ліпшого спання, — докинув Саган.

Занесли околіт під якусь грушу чи яблуню, розстелили і поклалися рядом один попри другого. Ще якийсь час перекидалися словами, нагадували то це, то те, а далі один по другім западали в сон, як у глибоку, спокійну воду. Найпізніше заснув Зварич. Невигідно лежати було. Рука під головою терпла, а подушки не було. До того й думи, які весь день блукали Бог зна де, обсіли тепер голову, як рій. І Бужани, і дядьки, і Керницькі. А наді все Наталка…

Що там кохана дівчина робить?!… Чи спить уже, чи, може, у куточку сіла і голівку схилила в задумі… Дядьки десь, певно, на приходстві… Може, дід Федорій був у селі… Гризуться ним, чи заїхав… А пані Керницька журиться, що зі справою мужа… Коби то завтра, то він усе полагодить, листи занесе, розповість… Шкода ясних очей Наталки, щоб заплакались, виглядаючи батька. Нехай уже ліпше заплачуть з радости, що батько вернув, а потім хоч раз, один-однісінький раз, на згадку про січового стрільця Петра Зварича…

Тяжко заснути, коли ноги в черевиках, голова на кулаці, а дівчина в серці. Але змучення, яке приніс пережитий день, замкнуло вкінці і Зваричеві повіки.

Синій балдахін неба знижався чимраз нижче і накривав гамірливе місто. Під цим покровом стихав помалу гамір, німіли дзвінки трамваїв, пригасали світла вуличних ламп. Під цим покровом спали твердим, молодечим сном і бужанські новобранці, притулені до себе, як правдиві воєнні товариші…

Другої днини Зварич перший збудився. Не привик ще спати де-небудь, а до того ранішній холод закрався під накривало і вибив його зі сну. Не так його товариші. Навчилися такого спання на нічлігах за кіньми і на варті під церквою. Спали