Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Знову позіхнувши, Роло підвівся, струсив із себе рештки войовничості і спокійно підійшов до гори дров, щоб обнюхати хмиз, який там складав Ганс Пітер.

— Багато деревини, — прокоментував він.

— Він сказав, що тут багато деревини, — переказала дівчина.

Ганс Пітер помахав галузкою у бік вовка:

— А хіба не ти сказав дівчині, що наближається хуртовина?

Роло неголосно вискнув. Це означало: «Так». Їм із дівчиною вдалося випрацювати певні знаки для Ганса Пітера, щоб він також міг розуміти вовка. Ярл вважав, що його донька дуже мудро придумала. Він і сам частенько намагався розмовляти з вовком і старався зрозуміти, що саме той йому відповідає. Для Фріди то було б чимось нечуваним, тому Ганс Пітер з дівчиною вирішили, що біля неї варто поводитися із Роло, немов зі звичайним псом. Роло розумів ситуацію і заради Фріди корчив із себе дурника. Він жував старі капці і вив на двері щоразу, коли знадвору чувся шурхіт. Хоча насправді йому не подобався смак капців і він добре знав, що той шурхіт — то лише вітер.

— Це страшенно багато деревини, та ще й надворі, — мовив Роло. Дівчина переклала. — Не думаю, що тобі буде потрібно аж стільки. І взагалі, тримай трохи дров у будинку, щоб завжди мати їх під рукою.

— Гаразд, — Ганс Пітер подивився на купу дров. — Спитай у нього, чи він знає, наскільки високим буде сніг? Як довго триватиме хуртовина?

— Снігу буде багато, хуртовина триватиме довго, — переклала дівчина. — Але наскільки багато і наскільки довго, цього він не знає. Однак йому здається, що заметіль буде не такою лютою, як тоді, коли він уперше з нами зимував.

— Це чудова новина! Хоч щось добре, — зітхнув Ганс Пітер. Він складав дрова на домоткані підстилки, щоб легше було їх носити до хати.

Шість місяців по тому, як Рольф Сімонсон приніс дівчинці цуценя, на їхню долину налетіла жахлива заметіль. Сім’я змушена була просидіти вдома десять діб, молячись, щоб хуртовина втихомирилася. Коли заметіль стихла, снігові замети були вищі, аніж дах їхньої домівки. Отож минув ще один тиждень, перш ніж вони прокопали прохід через подвір’я та дісталися до хліва з оленями. Ярл був дроворубом і зазвичай рубав дерева у далеких лісових хащах. Тому йому довелося чекати цілий місяць, перш ніж він знову зміг взятися до роботи. Вони змушені були вбити трьох своїх оленів, щоб якось залатати дірки у сімейному бюджеті. Ніхто з мешканців долини не міг пригадати такої жахливої хуртовини. Навіть Фріда раз по раз хрестилася та бурмотіла щось про тролів, поки Ярл із синами прокопували стежку до хліва.

Дівчина хутко зв’язала кінці підстилки, наповненої дровами. Однак, на відміну від свого брата, який закинув в’язку дров собі на плечі, вона потягла їх по снігу аж до будинку. Біля порогу обоє визулися з чобіт і ввійшли до хати, струшуючи з себе сніг. Навіть Роло обтрусив лапи, перш ніж ступити на заметену та вимиту Фрідою підлогу.

Вони прийшли дуже вчасно: остання свічка саме застигала на столі, а сушені трави вже були сховані. Дівчина чхнула ще разів зо три і заходилася готувати обід.

Перші сніжинки щойно почали вкривати землю. Сім’я саме сіла до столу, коли двері хатини раптово відчинилися і на порозі постало біле волохате створіння. Фріда вискнула, а дівчина сховалася під лавку. Роло стрибнув уперед, ставши між людьми та страховиськом, оголивши свої гострі ікла.

Регочучи, вкрита хутром істота відгорнула капюшон і показала своє обличчя. То був Аскелядан, який саме повернувся з міста. Він знову засміявся, дивлячись на їхні налякані обличчя, а тоді обтрусив білий сніг зі своєї вовняної сірої свитки.

— Ти засиплеш снігом усю підлогу, — мовила дівчина, оговтавшись.

— Еге ж, дочко, ану швидко бери мітлу та підмети весь цей сніг, доки він не розтанув, — наказала їй мати. — Заходь, сідай з нами, сину, поїж гарячого. Ейнар допомагає Нільсові латати дах, тому маємо вдосталь їжі, — лагідно мовила вона своєму улюбленому синові. — Як добре, що ти прийшов! Я скучила за тобою!

— Та я не тільки в гості, — сказав Аскелядан, скидаючи з себе засніжений верхній одяг та залишаючи його на підлозі, щоб дівчинка все те прибрала. — Я прийшов полювати.

— Полювати? Тут? — Ярл похитав головою. — Тут немає нічого, на що варто було б полювати. Хіба снігові лисиці. Б’юся об заклад, ти міг би знайти їх і біля міста.

— Ні, не на снігових лисиць, — сказав Аскелядан, чарівно посміхаючись. На ізбйорна[3]. На величезного ізбйорна. Кажуть, що проти цієї звірюки білий олень — то звичайнісінька іграшка.

— На ізбйорна? Нема у цих краях такого звіра, — мовила дівчина, підмітаючи підлогу. Вона закотила очі, сподіваючись, що Ганс Пітер це побачить, однак він на неї не дивився. Поглядом він втупився в Аскеля, і його обличчя посіріло.

— Той ведмідь з’явився у наших краях, — сказав Аскель. — Чимало мисливців його бачили: велетенська тварюка, біліша за сніг, — Аскелеві руки виписували у повітрі величезне коло, немов показуючи велич звіра, а його очі сяяли. — Королівський кравець з Християнії пропонує п’ятсот золотих крон тому, хто принесе йому цю здобич, — при згадці про гроші його очі засяяли ще яскравіше. Фрідині теж. — Король хоче свитку з ведмежої шкури, — додав він. І я збираюся йому її принести. Лишень уявіть: якщо мені пощастить стати тим, хто принесе королеві ведмежу шкуру… сам король захоче зі мною зустрітися!

— Це твій шанс, синку, — сказала Фріда, обіймаючи Аскеля за широкі плечі. — Це полювання принесе тобі достаток. Я це нутром чую, — вона поцілувала його в щоку.

— З тобою все гаразд, Гансе Пітере? — дівчина підійшла до свого улюбленого брата і поклала руку йому на плече. Він виглядав так, немов його от‑от знудить. Раптом випустив із рук ложку, на якій ще був шматок моркви, і та впала на стіл поруч із його тарілкою. Його руки повільно сповзли на стегна.

— Не полюй на ізбйорна, — сказав Ганс Пітер дивним приглушеним голосом. — То не творіння природи.

Голос Аскеля зазвучав дуже глузливо:

— Звідкіля тобі знати хоч що-небудь