Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Дякую за пса, сусіде Сімонсоне, — Фріда зиркнула на свою наймолодшу дочку, а потім набрала йому кухоль пива з діжечки в кутку і посадила за гладенько витесаний стіл.

Дівчина опустила очі, паленіючи від сорому.

— Дякую дуже, сусіде Сімонсоне. Це так мило, що ви про мене згадали.

— Нема за що, дівчино, — відмахнувся він від її подяки, узяв кухоль елю і протяжно сьорбнув. — Дівчині з твоїм даром необхідно мати власне звіря.

Він засміявся і знову ковтнув елю.

Дівчинка бачила, що мама була дуже невдоволена новим мешканцем. Однак, якби раптом Фріда надумала комусь віддати цуценя, Рольф Сімонсон про це неодмінно дізнався б, тому вона була змушена дозволити доньці залишити пса. Дівчину переповнювала радість.

— Гм-гм, — кашлянув Ганс Пітер, привертаючи увагу дівчини. — Дівчино!

Дівчина наблизилася до вогнища і взяла щеня на руки. Воно почало голосно ссати її великий палець.

— Дівчино, — Ганс Пітер поторсав її за рукав.

— Що? — вона роздратовано подивилася на брата, адже саме збиралася принести цуценяті трохи оленячого молока, а також думала дати стару рукавицю, з котрої він міг би те молоко смоктати.

Ганс Пітер зачекав, поки його мати та Рольф Сімонсон занурилися у пліткування, а тоді нахилився до дівчини і прошепотів їй на вухо:

— Придивися до цього… цуценяти.

Вона глянула на мале створіння, яке все ще смоктало її палець. Його м’яке хутро стирчало увсебіч, а хвостик виписував у повітрі майже ідеальні кола. Дівчина перевела погляд на Ганса Пітера, запитально піднявши брови догори. Він майже пошепки сказав:

— Невже ти не бачиш?

Вона, все ще спантеличена, заперечно похитала головою.

— Може, його мати й була собакою, хоча я в цьому сумніваюся… Але батько його — не пес.

Цуценя випустило з рота палець дівчини та повернуло мордочку зі все ще закритими очима в бік Ганса Пітера. Тоді вискнуло ще вище, ніж зазвичай, і вдарило руку Ганса Пітера своєю лапою.

— О! — тепер дівчинка це також помітила. Ганс Пітер мав рацію: може, один з його батьків і був собакою, та й те навряд чи. Скоріш за все, це був чистокровний вовк.

Дівчина подивилася на свого брата, тоді в бік столу, де теревенили їхня мати та сусід, взяла вовченя на руки і встала. Усі подивилися на неї. Її мати була дуже незадоволена тим, що її перебили. Рольф Сімонсон підморгнув їй. Ганс Пітер також підвівся.

Дівчина відкашлялася:

— Сусіде Сімонсоне, якщо не заперечуєте, я назву цуценя Роло на вашу честь.

Він підніс кухоль з елем догори:

— За молодого Роло, мого тезку!

Фріда фиркнула, а Ганс Пітер роззявив рота, немов хотів щось сказати. Дівчина зухвало глянула на них обох і відвернулася.

— Я поріжу оту стару шкіряну рукавицю, що не має пари, — повідомила вона. — Його потрібно зараз же нагодувати.

Ось так у наймолодшої Ярлової доньки з’явився домашній улюбленець. Чутки про її дар розуміти тварин і далі розліталися по всіх усюдах. А тим часом Роло швидко ріс.

Розділ 6

Дівчинці дуже подобалося розмовляти з тваринами, хоча вона розуміла, що цей дар може принести їй і нещастя. Єдиною радістю було те, що той холодний зимовий день не настав, аж доки їй не виповнилося сімнадцять.

На той час Роло став сильним звіром з могутніми грудьми, довгими лапами і густою м’якою шубою сірого кольору. На животі в нього виднілися білі плями, однак показував він їх лише дівчинці і час від часу, якщо йому дуже вже хотілося, щоб його почухали, Гансові Пітерові. Уздовж загривка та на плечах у нього проглядалися чорні плями.

— Поглянь на нього!

Ганс Пітер стояв біля дерев’яної дошки і дивився на вовка.

Роло зазвичай гаяв час на задвірку їхнього подвір’я, поблизу купи сіна, що виднілася з-під снігу. У тому сіні жило сімейство мишей. Роло це добре знав. Попри заборону своєї господині, йому неабияк кортіло спіймати хоча б одну. Як-не-як вони були на його території.

— Роло, не можна, — лагідно сказала дівчина, сидячи на купі дров й читаючи лист від своєї сестри Катли, котра жила на березі моря зі своїм чоловіком-рибаком.

Не знімаючи рукавиць, дівчина незграбно вклала лист назад до конверта і сховала його до кишені, а тоді щільніше закуталася у свою стару свитку.

— Ех, швидше б мама закінчила лиття тих свічок, — сказала вона.

— Чому ти чхаєш, коли вона робить свічки?

— Це все через оту всяку всячину, яку вона туди додає, — дівчинка скривилася. — Сушені трави та квіти. Якби ж то мама робила звичайні свічки!

Вона глянула на Роло і підвелася:

— Ох, він таки полює на неї. Бешкетник!

Вона насварила на Роло пальцем. Він стояв напружений, готовий до стрибка. Одне вухо із чорним пушком на кінчику стирчало догори.

Вгодована сіра миша випірнула із купи сіна і завзято нюшила носом повітря довкола. Роло сидів не ворушачись. Миша прокралася уперед ще на кілька кроків. Роло навіть не моргнув. Миша завмерла і знову поворушила носом, а тоді шмигнула вперед і перестрибнула через праву передню лапу вовка. Він і бровою не повів.

Та щойно миша-товстунка віддалилася від Роло на якісь півкроку, він раптом скочив вгору та вперед, випроставши передні лапи. А коли приземлився, миша зникла у його лапах. Роло висолопив язика, нахилив морду додолу і принюхався до своєї здобичі.

Ганс Пітер так реготав, аж плескав себе по колінах, тим часом співчутлива дівчина поспішила на допомогу миші.

— Годі, Роло, годі, — наказала вона. — Ти її вже налякав. А тепер відпусти!

Роло благально подивився на свою господиню.

— Навіть і не думай, вовченя! Зі мною це не пройде! — сказала вона, і в її голосі вчувся осуд. — У тебе ж вдосталь їжі. Тобі не потрібно їсти ще й мишей.

— Але ж це шкідник! — нагадав їй Роло. — Якщо вона залізе до будинку, то прогризе дірки у кожному мішку і з’їсть нашу їжу.

— Ну знаєш, зараз вона не в будинку. Вона надворі. Це її домівка, — дівчина стала руки в боки і тупнула ногою. — Роло!

Роло широко позіхнув і розсунув лапи. Мишка хутко помчала геть. Її носик ворушився навдивовижу швидко, щокілька