Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Марія нервово свердлила очима чоловіка в діжці. Якби це був хтось із місцевих, що вирішив охолодитися таким оригінальним чином, то це було б незвично, проте відносно безпечно, а що очікувати від цієї ожилої «мумії» — невідомо. Як взагалі таке можливо?

Марія, як дружина ветеринара, чудово знала, що якщо теплокровна істота замерзає, то це смерть, без варіантів. Небагато живих організмів здатні пережити заморозку й отямитися без наслідків: переважно якісь жаби, деякі види риб і креветок. Все те, що в Долині і в кращі часи не дуже то й водилося, а тепер і поготів. І тут раптом...

Коли Макс був живий, йому іноді прямо додому привозили замерзлих тварин, яких забували взимку на вулиці недбайливі господарі. Люди щиро сподівалися, що він їх оживить і дуже дивувалися, коли чули, що це неможливо. Хтось приймав невтішну правду і йшов, хтось починав пропонувати гроші й просити спробувати ще раз, а хтось починав погрожувати й вимагати негайно(!) врятувати тваринку. Пояснення про незворотні зміни, які відбулися в тілі, сприймали не всі, і вірити в те, що молекули води при кристалізації зруйнували клітини, відмовлялися. Вважали це Максовими вигадками через небажання допомогти.

Одного разу Макс навіть вдався до наочності: продемонстрував особливо істеричній пані (яка погрожувала йому неприємностями та сипала прокльони), що трапилося з її мініатюрним песиком, який, за її словами «трошки підмерз», лишившись взимку на вулиці. Мороз тієї ночі був сильний, нещасна тваринка сиділа на порозі і так і не дочекалася, поки про неї згадають. До ранку всі тканини повністю промерзли, а мозок песика, розширюючись при замерзанні, розірвав череп по швах. Макс, розрізавши шкіру і продемонструвавши пані, що відбулося, сказав, що якщо вона знайде спеціаліста, якому відома техніка відновлення мозкової тканини після таких пошкоджень — він його оживить. Пані фиркнула й пішла, навіть не забравши тіла свого пса... Але зараз перед Марією у діжці плюскається людина, яка ще вчора ввечері сиділа в капсулі вкрита інеєм. Як це взагалі можливо?! Його що, зневоднили перед замороженням?!

— Та не пий ти її, це ж технічна, — скривилася Марія, не витримавши, коли «злодій» вчергове приклався до води.

Він мовчки зиркнув на неї спідлоба і не припинив свого заняття.

— Бо́рисе, — звернулася Марія до підлітка, що стояв найближче до неї. — Сходи на кухню, принеси очищеної води. І зайди у мій модуль, візьми халат.

— Навіщо халат? — здивувався хлопець.

— Бо він у діжці голий, — Марія багатозначно звела брови.

— А... ага, — розгублено кивнув хлопець, не до кінця розуміючи хід її думок, і розвернувся до виходу з теплиці.

— Зброю лиши, — гукнув до нього Стефан. Борис віддав йому свою гвинтівку і зник за рядами огірків.

Чоловік у діжці уважно слухав їхній діалог, стежачи за переміщенням зброї. Чи хотів нею заволодіти, чи стежив, щоб її не застосували проти нього, — Марія не знала, тому тримала дистанцію.

Хоч минуло і небагато часу, шкіра чоловіка помітно розправилася. Особливо видно це було на поголеній начисто голові: зникли вм’ятини і синюшність, а на його лівій щоці проступило тату із тим самим зображенням звивистого знаку, що і на дверцятах капсули. Загалом він вже мало скидався на вчорашню «мумію» і виглядав як дуже виснажена людина. У якісь моменти він заплющував очі й завмирав, потім здригався, ніби прокидався, зиркав на свій озброєний почет і знову починав пити.

Борис повернувся зі скляним глечиком води і халатом.

— І хто це все йому віддасть? — запитав Пітер, насторожено покосивши своє око на діжку.

— Я, а ви пильнуйте, — сказала Марія.

— Ні, краще я, вам не можна, — заперечив Стефан.

Він віддав Борису обидві гвинтівки, забрав у того халат, закинувши собі на плече, воду, і обережно пішов до діжки.

Чоловік зосереджено стежив за всіма розмовами, і коли Стефан наблизився на відстань кількох кроків, простягнув руку до глечика. Тремтячими руками хлопець віддав воду, яку чоловік одразу ж почав пити і випив мало не одним духом, а потім простягнув назад порожню посудину. Не кинув, не замахнувся, а просто простягнув.

— Ще? — запитав Стефан, і чоловік кивнув. — Я ось тут халат почеплю, — напружено вимовив хлопець, взявши глечика й повісивши одяг на виступ на металевій опорі, що тримала дах теплиці.

Чоловік перевів погляд на халат, а Стефан тим часом поспішив до своїх.

— Може, скажеш, хто ти й звідки? — запитала Марія.

Чоловік мовчав, розглядаючи її, потім приклав долоню до грудини і кілька разів поплескав, відкривши рота.

— І що це значить? — запитав Борис.

— Німий? — виказав припущення Пітер.

— А, може, голосові зв’язки ще не розмерзлися? — озвучив свій варіант Стефан.

Марія, яка уважно стежила за чоловіком, замислено прикусила губу. Той повторив свій жест.

— Йому не вистачає дихання, щоб говорити, — сказала вона, і чоловік кивнув.

— Я піду ще принесу води, — сказав Стефан і побіг до виходу.

— Я не знаю хто ти і що, бо... звичайні люди не здатні робити те, що зробив ти, але твій стан такий, що вигнати тебе я теж не можу, — сказала Марія, і чоловік втупив у неї зосереджений погляд. — Ще я не знаю, чи безпечно пускати тебе в житловий блок, тому поки що лишайся тут, в теплиці. Там у кінці є лежак, на ньому матрац. Іноді там граються діти, тому дивися, щоб не лягти на іграшки. Коли вилізеш з діжки — полежиш, тебе ніхто не турбуватиме. Сподіваюся, я ніколи не пошкодую, що не пристрелила тебе, — приглушено додала Марія, насупившись. Ніколи не була прихильницею насилля, але... різні часи вимагають різних методів.

Нависла наелектризована від напруги тиша. Хлопці тупцяли, нервуючи, Марія свердлила гостя суворим поглядом, а той дивився на неї не кліпаючи. Розрядив атмосферу Стефан, який приніс не глечик, а двадцятилітрову каністру води.

— Лишай тут, — Марія вказала собі під ноги. — Ходімо, хлопці, залишимо нашого гостя на самоті.