Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

За сніданком всі переважно мовчали, одна Ханна сипала запитаннями про «злодія», на які ніхто не міг відповісти, проте один блок згенерованих дівчинкою питань змусив Марію задуматися:

— А йому тільки вода потрібна? Може, ще молоко? Чи суп? Він же слабий, як після хвороби? Йому потрібні сили? Чи ні? Коли я хворіла ти мені варила бульйон з курочки й овочів, а йому таке треба чи ні?

— Може й треба, — сухо відповіла Марія, подумки картаючи себе за свою доброту. Вона не знає ні хто він, ні що, але... Макс там працював, і цей чоловік єдиний, хто вижив, тому вона має подбати, щоб він набрався сил і почав говорити якнайшвидше.

Відправивши дітей до модуля, в якому вони навчалися, і простеживши, щоб всі вони повмикали уроки, а не ігри, Марія зайнялася обідом. Вирішила не готувати окремо для розмороженого. Забагато честі. Їстиме те саме, що і всі.

Коли їжа приготувалася, Марія налила йому ріденького зі спільної каструлі супу у велику чашку, в іншій зробила солодкий трав’яний чай. І постало питання, як це все доправити адресату. Покликала хлопців.

Почувши про проблему, старші одразу ж вигадали їй кодову назву «Операція «Нагодуй мумію» і розробили план дій: помчати до господарських модулів, позазирати із сусідньої теплиці до тієї, де знаходився «гість», дізнатися ситуацію. Згодом відзвітували: чоловік виліз із діжки, одягнув халат і лежить на лежаку, схоже, що спить.

До теплиці пішли зі зброєю.

Побачивши Марію з тацею і озброєних хлопців, чоловік сів, опустивши ноги на купу дротів, які він із себе повисмикував.

— Тут бульйон і чай, — повідомила Марія, обережно простягнувши йому тацю, яку він так само обережно, без зайвих рухів, взяв і поставив поруч із собою. Першим взяв суп, швидко випив, потім взяв чай, спробував і ледь чутно прошепотів:

— Дякую.

— О, ти вже можеш трохи говорити, — усміхнулася Марія. — То, може, назвеш своє ім’я?

— Тео.

— Як? — перепитала вона.

— Тео, скорочено від Теодора, — прошепотів він і знову пригубив чай.

— Гарне ім’я, — пролепетала Марія, смикнувшись і потерши чоло. Хлопці за її спиною перезирнулися. — Ну, ти допивай, не поспішай. Посуд потім заберемо... Тео.

Марія, забувши про обережність, розвернулася до нього спиною й пішла. Хлопці ж повільно позадкували, тримаючи чоловіка під прицілом. Не були певні, що якби він смикнувся, то вони б у нього влучили, та все ж не випускали його з поля зору.

Вийшовши з теплиці, Марія одразу ж пішла до себе, а хлопці заблокували двері і поклали рушниці на шафу із садовим реманентом, що стояла поруч.

— Теодором звали її сина? — уточнив Борис у хлопців, переконавшись, що Марія його вже не почує.

— Так, — підтвердив Стефан.

— Оце так збіг, — гмикнув Пітер.

— Уявляю, як їй важко було почути його ім’я, — зітхнув Борис.

— Взагалі-то це погано. Якщо раптом Тео виявиться покидьком, то Марії буде важко з ним попрощатися, — сказав Пітер, перевіривши замок на дверях.

— Він може виявитися й нормальним, — заперечив Стефан.

— Побачимо. Гадаю, дядько Аян ввечері виведе його на чисту воду.

Аян з Бобом і Лялечкою прийшов майже перед вечерею. Точніше приїхав на тій самій здоровенній антигравітаційній платформі, на якій сьогодні лежало багато всього різного, накритого від сторонніх очей. Хлопці впустили їх у периметр, зачинили ворота і знову увімкнули захист від хижаків. Марія зустрічала гостей на порозі.

— Достатку твоєму дому, — привітався Аян, зістрибнувши на землю.

— Твоєму також, — кивнула Марія, перевівши погляд на платформу.

— Я привіз Макса, — він подав їй руку і підвів до накритого рядном тіла, що лежало скраю.

Марія відхилила тканину, й поглянула на чоловіка, точніше на те, що від нього лишилося. За роки перебування в приміщенні з хорошою вентиляцією тіло муміфікувалося, але орлиний ніс і пишна шевелюра лишилися незмінними. Марія обережно торкнулася кінчиками пальців сухої шкіри на його щоці, а потім схилилася й торкнулася губами Максового чола.

— З поверненням, любий, — прошепотіла Марія, від чого Аян нервово затупцяв поруч і відвернувся.

— Ми відкрили сьогодні всі трофейні контейнери — нічого їстівного у них не було, — прочистивши горло, сказав він.

— А що було? — запитала Марія, ще раз погладивши обличчя чоловіка і накривши його рядном.

— Запчастини до дроїдів. Багато. Від механічних кінцівок, до пластин нагрудників. Також аразанові батареї. Цілих два контейнери. Дивно, що за ними ніхто не прилетів.

— Дивно, — погодилася Марія.

— Я привіз тобі поки що два ящики. Стосовно решти, то є пропозиція збути весь цей крам контрабандистам і натомість щось у них замовити.

— А що вони можуть привезти?

— Та будь-що можуть: від текстилю і їжі до техніки. Ти подумай, що тобі потрібно, — сказав Боб, підійшовши до них.

— Добре, я подумаю.

— Є кілька днів, доки ми все поперевозимо до Лялечки на роботу.

— А що ви зробили з тілами з капсул? Спалили?

— Поховали. Зняли з них жетони, але Лялечка жодного не змогла пробити по базі в місті, її допуску недостатньо. А ви, бачу, теж поховали, — Аян кивнув на відкриту капсулу в кузові Маріїного пікапа.

— Та якось не встигли, — зітхнула Марія.

— В сенсі «не встигли»? До вас що, пробралися хижаки і з’їли його? — скривився він.

— Ні, він виліз раніше, ніж до нього хтось встиг дістатися.

— Хто виліз? — Боб здивовано закліпав і питально поглянув на Аяна: невже у Марії з горя поїхав дах?

— Заморожений.

— І заліз до діжки з водою: пив її і хлюпався, — встряв у розмову Пітер. — Зараз він сидить у теплиці. Було б добре, якби ви його допитали.

— Так, стоп. Ви хочете сказати, що той чувак, що вчора сидів заморожений отам, весь у дротах, сьогодні на своїх двох пішов до вашої теплиці? — повільно вимовив Аян, вказавши на капсулу.