Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Не бійся поранити мене! Бий! — я закричала на нього, щоб відігнати його сором за скоєне та, можливо, випустити й свої емоції, які назбиралися за мою подорож до Ладомиру. — Бий я сказала! 

Ігор лише стояв здивовано, і я вирішила взяти ініціативу на себе, розмахуючи естоком та завдаючи ударів з усіх сторін, особливу увагу звертаючи на прогалини в його захисті. Це було потрібно щоб навчити його і самого звертати на них увагу.

Побачивши мої дії, він став блокувати удар за ударом, лише час від часу пропускаючи бік клинка до своєї шкіри. Дивно, та як тільки моя зброя доторкалась до його шкіри, по його обличчю проносився  дивний страх. Невже це меч із кістки так на нього впливав? Він змушував людей втрачати розум: мав це робити після возз’єднання зі мною. Я була впевнена в цьому, але і сама не знала чому. 

Тим часом Ігор відчув ритм нашого танцю з мечами, і почав завдавати удари у відповідь. Як я йому і сказала, він перестав боятись мене поранити, і рубав та колов з усієї сили. І схоже, що я не лише стала сильно живучішою після отримання меча, а і сильнішою. Ігор сильний, а рука його важка, але я майже не відчувала тиску від його меча.

Через якийсь час він почав втомлюватись, а його удари ставали все більш в’ялими. Я ж, на відміну від нього, зовсім не відчувала втоми, але таке тренування почало мені набридати. Коли Ігор зробив випад, я парирувала його в сторону та пропустила Ігоря повз себе, підставивши йому підніжку. Він впав в калюжу разом з мечем, і поки він повільно вставав, я вколола собі пальця вістрям естока.

Я мала перевірити те, як він зреагує на мою кров.

— Давай ще р... — він не встиг сказати до кінця, адже вже за мить мій поранений палець пройшовся по його губах. — Що це? Я тебе поранив? 

І знову на його обличчі було видно краплини страху, але на цьому все. Чи могло бути, що такий вплив на інших залежав від мого бажання? Якщо треба, то моя кров змусить когось втратити розум, а якщо такого наміру немає, то нічого не відбудеться. Така моя єдина здогадка.

— Нічого. На цьому будемо завершувати.

— Ну добре, — трохи сумно, через закінчений поєдинок, відповів Ігор. — Мабуть, і Юрія вже прокинулась. 

Вона і справді прокинулась. Як тільки ми увійшли до хати, на нас вставились її фіолетові та трішки спохмурнілі очі. Виглядала вона не дуже добре, чого, мабуть, варто було очікувати.

Мій невеликий експеримент з Ігорем мене сильно зацікавив, і треба було потім розповісти все Юрії та спробувати те ж саме провернути з нею, щоб моя кров не вплинула на неї так само як і завжди. Або ж може краще їй не знати, що я так ризикнула та дала Ігорю спробувати чорної крові. Заради нього вона може мене вбити, це я добре запам’ятала. 

— Чим займались? — запитала вона. 

— Мене Діана бою з мечем навчала, — весело промовив Ігор та взявся витирати брудного меча ганчіркою. — І я навчився.

Я пригадала нашу розмову про лицарство, коли Ігор сказав, що хотів би бути лицарем та захищати Юрію. Лицаря може з нього і не буде, а от воїна виховати можна було б. У нього були всі шанси стати гідним захисником моєї подруги. Але це все, як і інші мрії, будуть щось вартувати лише коли ми дістанемось Євіанни. А для цього треба розв'язати одну проблему.

— Де можна дістати коня? — запитала я в Юрії.

— В цьому селі їх немає, а якщо і є, то вони разом зі своїми господарями у війську, — сонним голосом промовила Юрія. — Може дочекаємось якоїсь битви, або вкрадемо як хтось із солдатів навідається сюди до рідні. 

— Мені б не хотілось красти, — серйозно промовив Ігор, все ще натираючи меча ганчіркою та не відводячи від нього очей, наче у відображенні можна було побачити більше, ніж власними очима. 

— Не бійся, це буду робити я, якщо доведеться, — заспокоїла я його. 

— Бачу, люба подруго, що совість ти свою втратила з кінцями, — посміялась Юрія.

З кожною хвилиною Юрії ставало все краще, що добре демонструвалося її емоціями. Вона все більше звикала до моєї крові та того, що вона несла в собі. І я все більше вбачала в ній споріднену душу. 

— Я просто хочу, щоб це жахіття, починаючи із того дня в Сірих Птахах та закінчуючи Ладомиром, завершилось як можна скоріше. Я втомилась від постійної дороги та складнощів. Хочу хоча б тиждень не думати про завтра.

— І ми обидва тебе добре розуміємо, Діано, — відповіла Юрія. — Як тільки дістанемось мого дому, то відгуляємо як треба. Можливо навіть нап’ємося як останні гуляки. А тоді вже займемось аптекою твоєї бабусі та іншим.

Так, за усіма цими проблемами я вже стала забувати, що моя ціль не тільки сама Євіанна, а й аптека Емми, яка там стояла майже закинута. Здається, Лебек казав, що там посилились якісь бандити чи безхатьки. Я лише сподівалася, що з ними не буде проблем, інакше я була готова вирішувати їх будь-якими способами. Аби тільки скоріше прийти до цілі та знайти спокій.

— Тоді побудемо тут поки дощі не припиняться, або хоча б не послабляться, — сказала я.

— Їжі не так і багато, — сказала Юрія. — Ризикнеш сходити на полювання в таку погоду? 

— Так, — коротко відповіла я. — Днями.

На всю іншу частину дня час у будинку наче завмер. Ігор продовжував надміру натирати меча, а Юрія продовжувала сонними очима за цим спостерігати із ліжка, так наче нічого цікавішого за це не існувало. А от мені зайнятись було майже нічим. Була б десь тут голка, то я б спробувала зашити дірки у своєму одязі, особливо ті, що залишив після себе мій есток руками Бразда. Але якщо вже так, то доведеться ходити із дірками, нічого вже не поробиш. Та й отвір то не такий великий, щоб перейматись, всього то трішки ширше ніж клинок естока, що й було ще одним доказом того, що його форма змінилась після зустрічі зі мною.