Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Після невеликої бійки з Ігорем моя зброя взагалі не змінилась, навіть бруду не було, не кажучи вже про щербини від ударів мечем. Якщо це вже меч із кістки першого бога, як це сказав той чорт, то страшно навіть уявити, як те божество виглядало і наскільки було сильним. І найголовніше, що я якось із ним була пов’язана.

Наступного дня я все ж вийшла на полювання. Дощ досі йшов, але це мало мене хвилювало. Порівняно із проблемою того, що навколо було забагато людей та замало диких звірів, він взагалі не мав якогось значення. Зовсім поруч декілька поселень, а також столиця князівства, а ліс лише один, та і той не сильно великий. Сильно пощастить якщо хоча б білку підстрелю, а про оленя можна було лише мріяти.

Я не могла не помітити, що дощ, принесений від Заброди, якось особливо пахнув. Запах змушував мене пригадувати своє минуле, коли ми ходили на полювання на околицях Великого Лісу. Головне, щоб разом із вітром тут не з’явився зелений туман із того ж місця.

В самому лісі, як і очікувалось, я так нічого і не знайшла, але зате вийшла до великого озера, що було посеред нього. Але в мене одразу ж виникли сумніви, що тут щось буде, адже зима лише нещодавно закінчилась, так ще й так неочікувано, а тому більшість птахів все ще зимували десь далеко. Та і різні звірі ще не всі попрокидались зі сплячки. Для них відступ зими за один день став такою ж несподіванкою, як і для людей.

Але надія нікуди не зникла, а навіть підсилилась, варто було мені лише помітити цілу купу гілок неподалік від берега озера. В таких бобри роблять гнізда, і здалося мені, що серед очерету можна було знайти хоча б одного. Я оглянулась навкруги та підібрала для себе підхоже дерево, яке росло якраз поруч з очеретом, що, своєю чергою, був ближче всього до гнізда.

— І знову дякую за знання, батьку, — промовила я собі під носа та полізла на дерево.

Бобри ніколи не очікують небезпеки зверху, а тому краще чатувати на них саме на якомусь пагорбі чи дереві. А варто буде комусь із них вийти у пошуках їжі, як мій болт прикінчить одного із них. Я зайняла місце на найзручнішій гілці та зарядила арбалет найменш якісним, на мій погляд, болтом. Однаково стріляти доведеться кроків на п’ятнадцять, і якість болта ролі не зіграє. А так буде не шкода якщо схиблю, що малоймовірно.

Всівшись як можна зручніше, я почала очікувати на появу своєї здобичі. Час йшов дуже повільно, і я навіть декілька разів занурювалась у спогади та роздуми, які запросто могли позбавити мене можливості щось вполювати, банально змусивши проґавити здобич. Та за моїми відчуттями минуло декілька годин, аж поки з-під води не показалось щось темне, що стрімко наближалося до її поверхні. Спершу воно пливло від хатини із безлічі палиць до середини озера, але вже за мить змінило напрямок у мій бік.

— Голод зажене тебе на смерть, — прошепотіла я та націлила арбалет на бобра.

Тим часом в очерет на березі виліз великий бобер. Це був самець, чиє сімейство, схоже, лишилось в гнізді. Не часто можна побачити такого велетня, і тепер головне було не промахнутись.

Сам бобер почав просуватись ще ближче до мене, мабуть, примітивши молоді деревцята, що росли поруч, а може і націлився на жолуді, що лежали далі під дубом. Втім насититись йому не судилось, і як тільки він підійшов до моєї схованки на п’ять кроків, я пустила йому болта в голову

Справа була майже зроблена, і залишилось найменш цікаве заняття: я стрибнула з дерева та дістала ножа.

Батько вчив, що необхідно як можна раніше вирізати деякі частини тіла, щоб м’ясо не смерділо та не зіпсувало смак. Не те щоб для нас це було дуже важливо, адже втеча від Заброди змушувала нас їсти ледь не все, що під руку траплялось. Але краще вже насолоджуватись їжею, а не змушувати себе їсти. 

Спершу я зняла із нього шкіру і, деякий час подумавши чи не знадобиться вона десь, викинула її. Однаково не буде часу на її обробку. І одразу після шкіри потрібно було вирізати ті самі смердючі частини, що знаходилися під хвостом, передніми лапами та на нижній частині спини. Загалом, вирізавши все непотрібне, для їжі у нас лишилось м’ясо, хвіст та деякі органи.  Можна було приготувати суп із хвоста, як колись це робив батько.

Закінчивши зі здобиччю та її обробкою, я почала повільно йти назад, час від часу поглядаючи на есток, що увесь цей час був у мене на поясі. Я відчувала себе тривожно, якщо залишала його десь без свого нагляду, і це навіть якось лякало, адже не завжди можна носити із собою зброю де заманеться. Та і що буде, якщо його хтось викраде? Мабуть, тоді мені доведеться знову тікати від загибелі та намагатись його повернути.

Але це буде справді цікаво, адже хто зможе тримати його в руках проти моєї волі й не здуріти від тих голосів, що звучали як з естока, так і з моєї крові? Але все могло бути, і треба бути обережною.

Вийшовши із лісу та попрямувавши до села, назву якого я так і не дізналась, я сховала свою здобич під накидку. Здається, хтось в Сірих Птахах мені колись казав, що в деяких князівствах полювати можна лише з дозволу когось із високих чинів, і порушення цього закону карається. Тому краще було перестрахуватись, щоб не отримати зайвих проблем.

Хоча зима і відступила, та темніло все ще рано, і я почала помічати як все навколо повільно сходило на ніч. На щастя я вийшла до дороги ще до темряви, а дісталась хати якраз в момент її настання. І було схоже, що мої друзі вірили в мене навіть більше, ніж я сама, і вже все приготували для моєї здобичі: вода кипіла, а Юрія сиділа з ножем за столом в очікуванні м’яса.