Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

- Що, хлопці, на солодке потягнуло? - До нас підходить один з викладачів з факультету історії та правознавства. Людина. Але всі викладачі цієї академії в курсі про магічних істот серед їх колег та учнів. Заходи безпеки. 

- Прийшли подивитись, що нового цього разу приготували. - Усміхаюсь. Він бере собі на блюдечко чотири кекси. 

- Обожнюю цю випічку. Тільки тут таке й можна з’їсти. Кожен корпоратив тут — справжнє свято для шлунку. 

- Ага. - Киваю ввічливо. Сіріус тягнеться до такого ж кексу, роздивляється на світло. 

- Чого осторонь тут стоїте? - Підходить ще одна професорка. Та що вам тут всім треба? 

- Ми вже збиралися йти. - Відрізаю та складаю на тарілку те, що ще не спробували, і йду від столика, підмигнувши Сіріусу. Він слідує за мною. По дорозі беремо по келиху шампанського і сідаємо за один із круглих столиків.

- То як, що поки що найбільше сподобалось? - Який ти прекрасний у світлі цих різнобарвних гірлянд.

- Поки не готовий робити висновки, ще не спробував усе.

- Тоді чекаю. - Роблю пару ковточків з келиху, серцебиття пришвидшується. Якщо спитає, що не так, скажу, що це все через випивку. Поки він куштує по маленькому шматочку десертів з тарілки, я не можу відвести від нього погляду. Хочу скинути усе зі столу, перелізти по ньому і всістися тобі на коліна.

- Тортик нічого такий. - Запустити пальці у твоє волосся і цілувати тебе довго й безсоромно. 

- А їстівні самоцвіти як тобі? - Тертися об тебе, доки напруга між нами не стане геть нестерпною.

- На карамель схожі. Зуби можна зламати. - Візьми мене прямо на цьому столі. Хоч і в усіх на виду. Хай хоч осуджують, хоч заздрять, мені все одно. - Але на смак нічого. Ні з чим навіть порівняти. - Поки стіл не зламається, і продовжити на підлозі, на цій пістрявій скатертині.

- Мм. І справді. - Поки коліна не зітруться до червоного і спина не затерпне. Намотай моє волосся на кулак і не відпускай, навіть якщо благатиму, поки моє скиглення заглушатимуть звуки шльопання шкіри об шкіру. 

- Ти в порядку? - Клацає пальцями в мене перед обличчям. Хочу ці пальці у своєму роті, танцюючі з моїм язиком. - Кай? - Візьми мене.

- Так. Вибач. - Візьми мене, візьми мене, візьми мене. - Задумався.

- Напружився. 

- Давно не пив алкоголю, вдарило в голову, мабуть. - Я невимовно сильно тебе хочу. Роблю ще великий ковток шампанського, і вирішую допити келих до дна. І так вже каша в голові, гірше не буде.

- В тебе пульс зараз вибухне.

- Не зважай. - Роблю глибокий вдих і повільно видихаю. Одною рукою намагаюсь непомітно поправити стояк через карман штанів під скатертиною. - То як тобі десерти? 

- Зоряне суфле поки що топ.

- Гарний вибір. 

- І смарагдовий торт кайфовий. 

- Ага. Освіжаючий смак. Не шкодуєш, що прийшов?

- Та ні. А мав би?

- Ні. - Сміюся. Щоки палають. - Навпаки.

- Виглядаєш так, наче зараз зомлієш. - Дивиться на мене, наче все знає і чекає, поки я здамся. Хитаю головою й підпираю щоки підмороженими долонями, щоб хоч трохи охолонути.

- Я в порядку. - Не знаю, про що говорити. Що робити. Я привів його сюди заради десертів, які вже всі перепробувані. Спілкуватися з колегами або танцювати ніхто з нас, очевидно, не хоче. Інших активностей тут немає. Глибоко зітхаю. - Мабуть, більше тут нема, чого робити. Якщо, звичайно, ти не хочеш приєднатися до танців у центрі залу. 

- Горю бажанням, але якось іншим разом. - Посміхається чарівно. 

- Ходімо тоді звідси?

Дорогою теревенимо на абстрактні теми, і прощаємось на розгалуженні доріжок, що ведуть до будинків. Я проводжу його поглядом і волочуся додому. Щоки все ще горять. Не можу тверезо думати, і це зовсім не через той нещасний келих шампанського. Вдома намагаюся відволіктися серіалом, книжками, новинами, але усе марно.

Ближче до ночі виходжу подихати повітрям. Блукаю територією, прислуховуючись до шелесту дерев, потурбованих вітром, до стрекоту цвіркунів, спостерігаю, як пізня година і втома проковтують світло у вікнах гуртожитків, одне за одним. Вештаюся привидом між спорожнілих навчальних кампусів з померлими на ніч вікнами. В кінці кінців опиняюсь на центрі стадіону, лежачи з руками під головою, блукаючи поглядом по зоряному небу. Всі мої думки мимоволі стікаються до Сіріуса. Він як отрута, що проникла в мої вени і поширюється усе далі з кожною хвилиною. Солодка, принадна, досконала отрута. Я і раніше закохувався, звісно, але щоб так відчайдушно? А я його ще ледве знаю. Надумав усілякого про нього, а що він за особистість насправді — можу тільки здогадуватись. І так кортить усе про нього дізнатися. Про дитинство, про перше кохання, історію кожного шраму на його точеному тілі, гарні і погані звички, які свята любить, які зневажає, що хотів би в подарунок на Різдво, якщо його святкує, взагалі. Хочу знати про нього кожну дрібницю. І егоїстично бути єдиним тут, хто про нього все знає. Розсипатися мільйоном сніжинок і огорнути його, наче друга шкіра. Бути ближче, аніж хто завгодно міг би. Тягне до нього просто невблаганно. Хочу до тебе. Хочу тебе. Просто нестримно. Голова йде обертом, серце зжимається. Хіба так можна, взагалі? Тобі навіть не треба бути поруч, щоб тримати мене у задушливій хватці. Одне твоє слово, і я на колінах. Сам не знаю, як так вийшло. 

Вдома довго не можу заснути. Цікаво, Сіріус зараз спить? Вампірам сон не так вже й потрібен, взагалі. Може, ходить полювати ночами? У лісі багато диких тварин. Якщо йому така дієта до смаку. Деякі вампіри віддають перевагу кровозамінникам, які виготовляють алхіміки на замовлення. Синтезована кров. Не знаю, яка вона на смак, але, начебто, поживна. Хтось по класичному сценарію полює на людей — вбивати їх, звичайно, заборонено, але певну кількість крові висмоктати можна. Мене ще ніколи не кусали. Зі мною на факультеті навчалися вампіри, але в академії правила щодо цього суворі — учням заборонено пити кров інших, будь то магічні істоти чи звичайні люди. Їх спонсорували кровозамінниками. А от серед викладачів вампірів не було. Може, якось спитаю у Сіріуса, як він тут харчується, окрім безсовісних набігів на тортики.