Читати книгу - "Все те незриме світло"

— Швидше, — гукає Макс і біжить угору вузькими спіральними сходами, а Юта тягнеться позаду. У вузеньких віконечках видно синє небо. Макс майже силоміць примушує її підніматися далі.

Стоячи нагорі, вони споглядають, як крихітні фігурки туристів проходять повз вітрини. Вона читала про облогу, розглядала фотографії старого міста до війни, але тепер, дивлячись на величезні гордовиті будинки й сотні дахів, вона не бачить ні слідів від вибухів, ні ям, ні розтрощених споруд. Здається, що ціле місто відбудували заново.

На обід вони замовляють пироги з начинкою. Вона очікує відчути на собі здивовані погляди, але ніхто не звертає на неї уваги. Офіціант або не здогадується, що вона німкеня, або йому байдуже. Після обіду вона виводить Макса через високу арку в дальній частині міста, що називається Дінанськими воротами. Вони переходять набережну й піднімаються на мис через річку від старого міста. Посеред парку стоять руїни форту, порослі бур’янами. Там, де доріжка підходить до урвища, Макс щоразу зупиняється й кидає камінчики в море.

Щосто кроків уздовж доріжки вони проходять повз великі крицеві ковпаки, звідки солдати спрямовували гарматний вогонь на тих, хто намагався взяти пагорб. Деякі доти так пошкоджені ударами, що їй важко уявити швидкість і потужність набоїв, які це зробили. Мало не півметровий шар криці наче розм’як, мов масло, і в нього наче тицяла пальцями якась дитина.

Який же там стояв гул, під тим ковпаком.

Тепер вони наповнені пакетиками з-під чіпсів, недопалками, паперовими торбинками. У центрі парку на пагорбі майорять американські та французькі прапори. Тут, написано на табличці, німці окопалися в підземних тунелях, щоб битися до останнього.

Троє підлітків проходять повз них, сміючись, і Макс проводить їх пронизливим поглядом. На щербатій, укритій мохом бетонній стіні висить маленька кам’яна табличка: «Ici a été tué Buy Gaston Marcel agé de 18 ans, mort pour la France le 11 août 1944».[71] Юта сідає на землю. Море бурхливе, темно-сіре. Табличок з іменами загиблих тут німців немає.

* * *

Для чого вона приїхала сюди? Які відповіді сподівалася знайти? Другого ранку вони сидять на площі Шатобріан через дорогу від історичного музею, де тверді лавки дивляться на квіткові клумби, оточені високими металевими півколами. Під тентами туристи розглядають виставлені на продаж смугасті светри й акварельні пейзажі з піратськими кораблями у рамах; якийсь чоловік наспівує, обіймаючи доньку за плечі.

Макс піднімає погляд від чашки:

— Mutti, що облітає світ, але залишається в кутку?

— Не знаю, Максе.

— Поштова марка, — він їй усміхається.

— Я зараз повернуся, — обіцяє вона.

Чоловік за стійкою в музеї — бородань років п’ятдесяти. Напевно, застав війну і все пам’ятає. Вона розкриває торбинку, дістає прим’ятий дерев’яний будиночок і каже, стараючись говорити французькою якомога чистіше:

— Це було в мого брата. Думаю, він знайшов це тут. Під час війни.

Чоловік хитає головою, й вона ховає будиночок назад у торбинку. А тоді він просить ще раз на нього глянути. Він підносить іграшку до світла лампи й повертає вхідними дверима до себе.

— Oui, — каже він нарешті. Жестом показує Юті, щоб вона почекала на вулиці, за мить замикає за собою двері й веде її та Макса вузькою похилою вуличкою. Повернувши ліворуч і праворуч із десяток разів, вони стають перед фасадом будинку — копією того, який Макс тепер крутить у руках.

— Номер чотири по рю Воборель, — повідомляє чоловік. — Будинок Лебланів. Його розділили на квартири й уже багато років здають в оренду відпочивальникам.

Кам’яні стіни заплямовані лишайником; вилужені мінерали залишили філігрань потоків. Із вікон звисають квіткові горщики з пишними шапками квітів герані. Міг Вернер зробити цю модель? Чи, може, він її купив?

— А тут жила дівчина? Ви знаєте про дівчину? — питає Юта.

— Так, під час війни тут жила сліпа дівчина. Моя мама розповідала про неї. Щойно закінчилася війна, вона переїхала.

У Юти перед очима стрибають зелені цятки, наче вона довго дивилася на сліпуче сонце.

Макс смикає її за зап’ястя.

— Mutti, Mutti!

— Звідки, — цікавиться вона, щосили дошуковуючись слів французькою, — у мого брата могла взятися мініатюрна копія цього будинку?

— Може, дівчина, що жила тут, знає? Я знайду для вас її адресу.

— Mutti, Mutti, поглянь, — Макс смикає досить сильно, щоб привернути до себе увагу. Вона опускає погляд. — Здається, цей будиночок відчиняється. Я знаю, як його відчинити.

Лабораторія

Марі-Лор Леблан завідує невеличкою лабораторією в паризькому Національному музеї природничої історії. Вона зробила значний внесок у дослідження молюсків і написала наукові роботи про них: монографію з еволюційного обґрунтування форми західноафриканських губчастих молюсків, часто цитовану доповідь зі статевого диморфізму карибських волют. Вона відкрила два нових підвиди хітонів. У рамках роботи над дисертацією побувала на островах Бора-Бора й Біміні, бродила в крислатому капелюсі з відром між рифами, збирала молюсків на трьох континентах.

Марі-Лор не колекціонує експонати так, як це робив доктор Жефар, збирач, що завжди прагнув систематизувати їх за класом, родиною, родом, видом, підвидом. Вона любить бути серед живих тварин — чи на рифах, чи у її акваріумах. Знаходити равликів, що повзуть по каменях, цих крихітних вологих істот, що вибирають із води кальцій і будують із нього химерні світи, які носять на спинах, їй досить. Більш ніж досить.

Вони з Етьєном подорожували, доки могли. Побували на Сардинії та в Шотландії, покаталися на горішній частині двоповерхового автобуса в Лондоні, що проковзував під гілками дерев. Етьєн купив собі два гарні транзисторні радіоприймачі; він помер тихо, у віці вісімдесяти двох років, лежачи у ванні, й залишив їй багато грошей.

Хоч вони й найняли детектива, витратили кілька тисяч франків і перекопали сотні документів у німецьких архівах, їм так і не вдалося дізнатися, що саме сталося з її батьком. Вони дістали підтвердження того, що 1942 року його утримували в трудовому таборі Брайтенау. Знайшли запис табірного лікаря в Касселі про те, що чоловік на ім’я Даніель Леблан захворів на грип на початку 1943 року. Більше вони нічого не знають.

Марі-Лор і досі живе в тій квартирі, у якій виросла, й досі ходить у музей. У неї було два коханці. Перший — запрошений науковець, що більше не повернувся, а другий — канадець Джон, який розкидав речі — краватки, монетки, шкарпетки, льодяники — у кожній кімнаті, куди заходив. Вони познайомилися в магістратурі; він перепурхував із кафедри на кафедру з великою цікавістю, але без зосередженості на чомусь одному. Йому подобалися океанічні течії, архітектура й Чарльз Діккенс, і такі його різноманітні зацікавлення викликали в неї відчуття обмеженості, надто вузької спеціалізації. Коли Марі-Лор завагітніла, вони розірвали стосунки мирно, без скандалу.

Елен, їхній доньці, тепер дев’ятнадцять. Вона мініатюрна, має коротку стрижку, талановита скрипалька.