Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А Костогриза на мотузках витягали. Але це ж подумати — нас шугав постійно, а сам…

— Ой, тільки не треба… Там же ж одна плитка зверху була покладена, трісла — і провалився.

— Еге, вірте… Он, Івана Степановича, якраз напередодні до головного викликали! А він ще більше як головний важить! Був би перший проломився.

Тихо й непомітно прослизнути до зали хірургам не вдалося. Аудиторія загула, а репліки до свіжоприбулих ставали дедалі гострішими й дотепнішими. Зрештою, Полянська підвелася, стукаючи ручкою по столу:

— Шановні колеги, давайте будемо починати.

— А головного не чекаємо? — пролунало з задніх рядів.

— Ну, ви ж усі знаєте, що Григорій Віталійович на лікарняному. Прошу, по службах, доповідайте. Порядок той, що завжди.

Та не встигла вона сісти, як за дверима почувся гуркіт. Потім двері повільно відчинилися, і з’явилася одна, а потім інша дерев'яна милиця старого зразка. Після цього головлікар намірився і, відштовхнувшись здоровою ногою, перескочив поріг. Хтось підхопився з місця, аби допомогти.

— Сам, — тільки й промовив головний, скачучи незграбно на милицях до трибуни. Одразу ж за ним з'явилася Ольга, вже без апарата, яка намагалася йти обережно, спираючись на костур. Слідом за нею увійшло ще двоє чоловіків. Один з них ніс камеру на штативі, інший мав на шиї громіздкий фотоапарат. Зал загудів. Схопившись з місця, Вересюк допоміг Ользі й посадив поруч із собою.

Костогриз дострибав на милицях до трибуни і прихилив їх до столу. Запала мертва тиша. Полянська пригнічено дивилася на нього, готуючись почути щось неординарне.

— Дозволите, Інно Сергіївно?

Вона мовчки кивнула.

— Шановні колеги, — почав Костогриз. — Я довго думав, чи варто йти сюди, щоб зробити те, що збираюся зараз. І вирішив, що варто і навіть дуже. Тому наважився і прийшов. І навіть запросив із собою кількох журналістів, серед яких представники центральної преси та телеканалу «Ера-ТВ». Тому попрошу кілька хвилин уваги, тим паче те, про що йтиметься, цікавить усіх без винятку.

Якби раптом над аудиторією пролетів комар, усі б почули його дзижчання.

— Так ось, гадаю, усі ви знаєте, що через випадкову аварію у моєму службовому кабінеті мені довелося стати першопрохідцем і відкрити нове потаємне приміщення, про яке досі ніхто не знав, проте кожен свято вірив.

Головний виставив з-за трибуни ногу, вдягнену у металевий апарат.

— Сподіваюся, ніхто не заздрить. Адже у схові, який, мушу визнати, таки виявився не міфічним, як я вважав, а справжнім, нічого не було. Я хочу сказати — з розряду того, що могло б вас зацікавити. Грубий шар пилюки, дерев'яна балка і рештки людини, яка за життя була ченцем і померла у сорокові роки минулого століття — це достовірно встановлено. Далі хто там тільки не копирсався — і сапери, і представники обласного краєзнавчого музею, дослідники з різною апаратурою… Нічогісінького не знайшли. Порожньо. Якщо й було щось, то офіційна версія краєзнавців така — вивезли у тридцять дев'ятому, або під час війни. Вочевидь, чернець, який знав таємницю схову, мусив його показати, після чого його там і замурували. Скарби ж забрали. Якщо згадати замінований підвал, котрий знаходиться практично поруч, можна припустити, що зробили це все-таки німці.

Костогриз обвів аудиторію поглядом. Та увесь його вигляд свідчив, що він має сказати ще щось.

— Але була там одна річ, колеги, яку я знайшов, забрав і приховав.

Усі завмерли в очікуванні того, що почують далі.

— Так, забрав собі. І весь цей час думав — показати колективові, чи так і залишити у таємниці. Як ви скажете, Ігоре Миколайовичу? Ви ж у нас найбільший фахівець з пошуків скарбів.

— Взагалі-то, Григорію Віталійовичу, брати щось з таких місць і привласнювати — це злочин, — похмуро промовив Цекало. — Навіть стаття у кримінальному кодексі існує…

— Правильно, — несподівано зрадів головний, — тільки те, що знайшов я, під статтю аж ніяк не підпадає! Оскільки належить одному з моїх співробітників. Нехай колишньому. А отже, я маю право це взяти. І оприлюднити.

Деякі нервово схопилися за спинки передніх крісел, всі боялися пропустити бодай слово. Насолодившись ефектом, Костогриз витяг з внутрішньої кишені куртки грубий загальний зошит, згорнутий у рурку, ще й перетягнутий гумкою. Він підняв знахідку високо над головою, демонструючи всім.

— Ось що було там. Іване Степановичу, — пошукав очима по залі головний. — Ви наш найстаріший працівник. Прошу вас, підійдіть до трибуни і погляньте сюди.

Сивий терапевт-пенсіонер підійшов і, вдягнувши окуляри, уважно роздивлявся розкритий зошит.

— Питаю вас привселюдно — чий це почерк? Упізнаєте?

Обличчя старого лікаря виглядало украй здивованим.

— Кажіть голосніше! — попросив Костогриз.

— Фабіровського! — ще раз промовив пенсіонер.

Аудиторія загула.

— Ось так, шановні! — перекрикуючи галас, продовжив головлікар. — На той момент, коли у підвал потрапив я, воно вже було відкрите нашими сучасниками. І, судячи з того, що зошит там було залишено навмисно, зробив це наш нині покійний незабутній колега. Не хвилюйтеся, зараз усе зрозумієте. Як бачите, зошит Фабіровського також виявився далеко не міфічним і, як з'ясувалося, він не був у Вересюка. Володимире Васильовичу, займіть, будь ласка, моє місце за трибуною і як наступник Фабіровського прочитайте колегам, що тут написано. Вам легше буде розібрати почерк наставника. До того ж, змучився я, якщо відверто.

Демонстративно поклавши зошит на трибуну, Костогриз сів поруч із своєю заступницею, яка тепер виконувала обов'язки головного лікаря. Вересюк, блідий, швидко вибіг до трибуни і обережно відкрив зошит. Час від часу працював спалах, інший журналіст знімав на камеру. Ольга робила нотатки у блокноті.

— Читайте, читайте, — заохотив головний. — Зошит грубенький і написано у ньому багато, але для найцікавішого власник відвів перші сторінки, які, вочевидь, писалися наостанок. Все, що далі, на мою думку, маячня. Я вам залишу, кому цікаво — почитаєте на дозвіллі.

Набравши повні груди повітря і зібравшись з духом, Вересюк почав читати.

— Шановні колеги! Можливо, навіть майбутні, ті, хто мене ніколи не знав особисто, а можливо, навіть і не чув про мене. Якщо цей зошит потрапив до ваших рук, то, вочевидь, ви дісталися до потаємної каплиці, а отже мали на меті відшукати скарби наших попередників у цих віковічних стінах. Мушу вас розчарувати, адже тяжко працювали ви дарма. Каплиця, як бачите, порожня, якщо не рахувати рештків ігумна Петра, котрий спромігся покласти власне життя задля збереження монастирських таємниць. Тепер нічого не вдієш. Усе зникло, принаймні для вас — безперечно. Знання істини — слабка втіха, коли розраховуєш на великі багатства. І тим не менш, якщо все-таки вона вас цікавить, можу