Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не питиме він, — заперечив Цекало, тримаючи сумку за іншу ручку. — Це ж не людина, а якесь залізне створіння. Робот. А роботи не напиваються.
— Ти ще скажи, що «жовтому дияволу» не підвладний. Усі люди. Усі однакові, — стояв на своєму Хижняк. — І якби вірив, що там справді можуть скарби лежати — сам би поліз.
— Не знаю, — сперечався Ігор, — але через нас він не буде напиватися. Хто ми для нього? Ідіоти, що шурхотять немов миші. І окрім зневаги до нас він нічого не відчуває.
— Може й так, — неохоче згодився Роман. — Але однаково нап'ється.
— Не нап'ється.
— Вже почав! — вигукнув Хижняк, ставлячи сумку.
— А закладемось.
— Давай.
Оленка дивилася на них, зайвий раз дивуючись безглуздим проявам чоловічої натури й марно намагалася заспокоїти.
— А йдемо, — дедалі більше запалювався Хижняк. — Якщо п'є — ти замість мене до кінця року по лікарні чергуватимеш. Як?
— Легко, — погодився Цекало. — А як тверезий сидить — то ти замість мене. А як просто забув світло вимкнути, то стаємо і працюємо.
Вони увійшли до корпусу. Двері нагору були незамкнені. Обоє перезирнулись, усвідомлюючи, що нічия тепер не світить і хтось обов'язково програє. Дійшовши до приймальної, Хижняк взявся за клямку.
— Зачекай, — схопив його за руку Ігор. — А що ти йому скажеш?
— Скажу, що прийшли ще раз спробувати переконати. Або просити вибачення. Сховайся. Марні жертви тут не потрібні.
Останнє призначалося Оленці. Роман постукав у двері. Серце тьохнуло, коли виявилося, що перші, а потім і другі двері незамкнені. У кабінеті горіло світло, посередині підлоги зяяла чорна діра з нерівними кутами. Заклякнувши, друзі дивилися одне на одного, спостерігаючи на власні очі четвертий варіант розвитку подій, якого жоден не припускав навіть у найсміливіших думках. Проте, усе було очевидно. Той, хто усе життя докладав зусиль, аби вилікувати колектив від хвороби, заразився й захворів на неї сам. Не вірячи власним очам, вони схилилися над отвором…
Консиліум в ординаторській хірургічного відділення зупинився на невизначений час. Люди сиділи, чекаючи на того, без кого продовження було неможливе.
— Може хто не знає, — перервав вимушене мовчаня Вадим, — Колісник помер. Вдома, через кілька днів після того, як Труш забрав його.
— Нехай спочиває з Богом…
Знову запала мовчанка. Зрештою величезна вайлувата постать таки запливла у завбачливо розчахнуті двері.
— Ну що, — якось розгублено промовив Щерба. — Сказав, що хоче оперуватися тут. Про поїздку до обласної, як і про виклик когось із їхніх травматологів сюди навіть чути не бажає.
— І? — спитала Полянська.
— Що — «і»? — не зрозумів Андрій.
— Ну, я бачу, вам це не зовсім подобається, — пояснила вона. — Ви впенені, що упораєтеся власними силами?
— Що ж тут поратися, — знизав плечима Щерба. — Перелом як перелом. Просто… Пацієнт особливий. Та й потім… Як оформимо? Що я напишу? Провалився крізь підлогу у власному кабінеті? Це ж виробнича травма тоді буде! Взагалі «чепе»!
— А сам Григорій Віталійович що на цю тему каже?
— Сказав, що йому байдуже, і щоб швидше ногу складали. З ним взагалі говорити неможливо. Як мішком вдарений. Одне торочить — беріть в операційну і крапка.
— Ну то напишемо — вдома на подвір'ї упав. З кожним статися може, — запропонувала Полянська.
— Ага, напишемо… — заперечив Щерба. — Та про це вже увесь шпиталь знає. Та що шпиталь — Роздол гуде, що головний лікар, який усе життя з шукачами скарбів боровся, уночі закрився у власному кабінеті й довбав підлогу, поки у сховище не провалився. Не знаєте, де ви живете? Та Рябокінь вже завтра почне писати всім від прокурора до міністра, що підлеглі виробничу травму головного лікаря ховають! Ще гірше, ніж з вікнами буде. Тут вже точно корупцію пришиють.
— Дійсно, — замислилася Полянська. — Ну, гаразд, іду до нього сама. Можливо, мені краще вдасться.
Цекало зосереджено промовив:
— Все це серйозно, колеги, але нам доведеться ще одну проблему вирішувати. І також терміново. З Костогризом усе ясно — шляк його не трафить, здоров'я залізне має, а Щерба такі переломи немов насіння лускає. І окрім когось одного, кому пощастить бути асистентом на такій поважній операції, йому більше нікого не потрібно.
— До чого ти хилиш? — не зрозумів Лужний.
— А до того, що інші не мають сидіти, склавши руки. Вихідний день, між іншим. У схові дивним чином порожньо, ми це бачили на власні очі, коли його тягли. А мене, якщо ви ще пам'ятаєте, вниз до нього опускали. І місце, куди ми усі доривалися, ще відкрите і туди є доступ. І поки що усім іншим не до нього. Але довго так не буде. Я ще не встиг вам розповісти про одну річ. Там лежать чиїсь рештки. Череп і купка кісток. Шар пилюки конкретний. Під ним тверде. Я пошкрябав у різних місцях — каміння. А під ним?
— Ні хріна собі… — вражено промовив Хижняк. — І ти мовчав?!
— Я там налякався — Костогриз наш зовсім слабий був. У шоковому стані. Все-таки не чужа людина. Ось тепер тільки оговтався. І до чого я веду — людські рештки, це вже компетенція поліції, незалежно від того, чиї вони — якогось хрестоносця чи нашого сучасника. А після того, як хтось долучиться, все вилижуть і винюхають так, що нам нічого не лишиться.
— Треба лізти туди, — впевнено промовив Хижняк. — Щерба Вадима Борисовича попросить на операцію, а ми… Металошукач нам потрібен. Хтозна яке там каміння.
— Слава Богу, почав ворушити мізками, — зрадів Ігор. — Але як? Ключі у Полянської, вона усе замкнула.
— Ну так у кого з нею більший блат? — засміявся Вадим. — Тільки ж мене не «киньте» як знайдете.
— Оперуйте спокійно — не кинемо. Тим паче, якщо справді знайдемо — на всіх стане, — упевнено промовив Хижняк.
Восьма година у серпні — вже не ранок. Коли ж заповнюється розбурхана аудиторія, вже й не пахне отою ранковою свіжістю, яка ще відчувається знадвору. Цього разу конференц-зала була заповнена вщерть. Бажаючих посачкувати, яких не бракувало кожної середи, не знайшлося. Полянська одноосібно займала місце у президії, ряди ж у залі гули, наче вулик. Складалося враження, що люди, які працюють в одному закладі, не бачилися роками.
— А ви чули, чули? Кажуть, головний прийде…
— Що ти верзеш? Людина тиждень, як після операції, вдома лежить.
— Ні, начебто Полянській казав, що прийде.
— А я чув, менти наші розповідали, що оті кістки, які у новому підвалі знайшли, на судмедекспертизу возили. Казали, їм так століть вісім, не менше.
— Та що ти туману напускаєш? У мене однокурсник там працює. Вже встановили — середина минулого століття,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков», після закриття браузера.