Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Нога боліла, і Костогриз спробував знайти зручніше положення, вишпортуючи з-під себе решту шматків оголеної богині та плитки. Коли рука намацала черговий шматок, його грубий мізинець потрапив в ідеально круглий отвір і там застряг.

Клянучи власну дурну голову, Костогриз, кривлячись від болю в нозі, витягав пальця назад. Процедура тривала хвилин десять. Поверхня отвору виявилася рипатою, плитка широкою, до того ж, стиснутий у пастці палець одразу почав набрякати. Уява швидко намалювала картину, як зранку його витягують з поламаною ногою, та ще й розпухлим пальцем в отворі плитки, після чого весь шпиталь ламатиме голову над тим, з якої радості він туди його запхав.

Коли зусилля таки увінчалися успіхом, плитка знайшла місце в кишені куртки, а рука, якою він помацав під собою наостанок, несподівано витягла ще й зошит у чорній обкладинці. Костогриз тримав знахідку, не вірячи очам. В його кабінеті не було подібного зошита, отже він лежав тут раніше. Обкладинка просякла пилюкою, і, судячи з її вигляду, виробили зошит дуже давно. Подібні зошити мали студенти та старшокласники ще за часів його навчання у виші. Пописані крупним та кострубатим почерком аркуші не читалися у суцільному мороці. Скрутивши знахідку в рурочку, Костогриз запхав її до внутрішньої кишені куртки.

Гострий біль наче минув, але той тупий, що поступово розливався дедалі вище по нозі, наростав неухильно. Кричати не було сенсу. Ніхто не почує. От би вони повернулися… Могли б зробити ще одну спробу його переконати… Якби це трапилося двадцять хвилин тому, він збожеволів би від люті. Тепер же готовий був молитися, аби це сталося.

Компетентність головного лікаря в хірургічних дисциплінах залишала бажати кращого, проте несподівано згадалися якісь базові знання з військової медицини, отримані на курсах підвищення кваліфікації. Перелом великої трубчастої кістки, не важливо якої, тягне за собою втрату з судинного русла до півтора літра крові. А це загрожує гіповолемічним шоком. Плюс больовий фактор. Завтра субота. Потім неділя. Ні, дружина, звісно поцікавиться, але телефон лежить у кімнаті, а за його роботи можна несподівано пропасти з дому на невизначений час. За добу без допомоги можна померти від шоку. Усі попередження, до яких так довго залишався глухим, згадалися водночас.

Міцно заплющивши очі, він у відчаї заскреготав зубами.

Тримаючи руки в кишенях, Цекало підійшов до будинка з освітленими вікнами. Внизу біля столика з лавками його чекали.

— Ну що там? — запитала Оленка. — Розповідай.

— Нема чого доброго розповісти, — зітхнув той.

— Розповідай погане.

— А воно тобі треба? — завагався Ігор.

— Треба, не сумнівайся, — запевнила вона.

Довелося повідати про невдалий похід до Костогриза і взагалі про всі подальші сумні перспективи. Ігор сам не помітив, як захопившись, виклав усе, що накопичилось на душі.

— Ось так і закінчимо, — голос його був безрадісний. — Підемо у сімейні лікарі, якщо візьмуть. А ні — глядиш, і за кордон доведеться їхати, щоб руками на хліб заробляти. Я тут не залишуся. Не зможу дивитись, як знищать те, до чого звик, куди стільки своєї праці вклав і де був потрібний. А скарби — це так… В принципі не суттєво. Емоційний додаток до повноцінного життя. І настрій поганий, повір, аж ніяк не через них.

— Розумію, — зітхнула Оленка. — Я цього за останній рік вдома наслухалася. Майже щодня. Тож приблизно уявляю. Але впадати у відчай не варто. По-перше, може ще й зміниться щось на краще. А по-друге… Тільки не смійся. Я ще не надто досвідчена у житті і поради мої навряд чи матимуть для тебе вагу. Але гадаю, що людина справжня, гідна завжди проб'є собі шлях за будь-якої ситуації. Що поробиш, іноді доводиться витрачати зайві зусилля і долати штучні перешкоди. А по-третє… хоча, чоловікам це важче зрозуміти. Для них на першому місці робота, авторитет, значимість…

— А того, що від цього залежить їхнє благополуччя, жінки не доганяють, — відпарирував Цекало.

— А благополуччя жінки — поняття складне і полягає не лише у розмірі матеріальних благ, — пояснила Оленка.

— Це доки не настане зрілість, — зауважив Ігор, — і на зміну вітру в голові тверезі думки оселяться.

Дискусія зупинилася сама собою, оскільки здалеку долинули швидкі й важкі кроки. Вони наближалися. Почулося сопіння і скоро з темряви виринула приземкувата широка постать, зігнута під вагою того, що було у руках. Обоє замовкли. Невідомий ішов просто до них.

— Хто це? — злякано прошепотіла Оленка.

Постать зупинилася перед самою лавкою і голосом Хижняка захекано промовила:

— Так… Погнали… Задовбала мене демагогія. Як нічого не робити, то нічого й не зрушиться….

Важезну сумку Роман поставив на землю, а у руці тримав дриль із довгим свердлом.

— Звідки ти знав, що я тут? — здивувався Цекало.

— А де тобі ще бути? Ну як, ідемо?

— Куди? — розгублено запитала Оленка.

— Туди, куди жінкам зась, — пояснив Роман. — Завтра субота, післязавтра неділя. Ми його так дістали, що два дні сидитиме тихо. Усе встигнемо зробити. І на місце поставити.

— Я з вами! — вигукнула Оленка. — Будь ласка! Вам же потрібно буде, щоб хтось на шухері стояв!

— Тебе мама не пустить! — спокійно зауважив Хижняк.

— Ви не будьте такий розумний, — заявила вона. — Якщо вас упіймають, то матиме значення, що я разом із вами була, повірте.

— Може вона і має рацію, — сказав Роман. — Толкова дівчина.

— Хай іде з нами, — наважився Ігор. — Плитка у його кабінеті з широким проміжком покладена. Шви по півсантиметра мають, не менше. Візьмемо тонке і довге свердло і прозондуємо у різних місцях. Якщо Замрига готував собі доступ через верх, через комірчину для балонів, то швидко дістанемось. Якщо ж нічого немає, діри у швах потім замастимо і плитку помиємо.

— А якщо є?

— Тоді це вже не матиме значення, ти сам казав.

— Чекайте мене три хвилини, — попросила Оленка.

— Куди ти?

— Ключі візьму. У мами є від того поверху.

— Справді толкова, — хитнув головою Роман.

— Ти хоч розумієш, що ми робимо? — про всяк випадок запитав Ігор.

— Сподіваюся.

Стояла ніч, коли усі троє тихо підійшли до корпусу.

— Ну ось, — спересердя сплюнув Хижняк. — Вже посвердлили. Хай йому грець.

Вікна кабінету головного лікаря світилися здалеку, розкидаючи люмінісцентне марево на усі боки.

— Це ж треба, — промовив Ігор. — Чого він? Удома справ не має? Йшов би собі спати.

— Не засне, — констатував Роман. — Довели до ручки. Сидить і п'є просто в кабінеті. Стрес знімає. Пішли. Обламалося. Давай у неділю. О п'ятій ранку прийдемо, встигнемо.