Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

А від здогадки, яка спала на думку, взагалі потемнішало в очах. Одна слушна думка таки була висловлена заколотниками. Ось чому перші особи обласного керівництва несподівано перейнялися проблемами Нижнього Роздолу! Ось чим пояснювалося, що Нижньороздольська лікарня стояла першим номером у списку на закриття. Моцур, приватизувавши територію, справді отримував реальну й необмежену можливість шукати де завгодно.

У грудях кипіло. Дурна згадка про пиво, залишене вдома біля шахової дошки, лише підігріла розпач та злість. Пиво тепер не допоможе. Напитися б. Але що воно дасть? Лише попустить на яких пару годин, а далі… От же ж завели, поганці…

На очі головлікарю потрапила скульптура, що стояла в кутку під стіною. Чималенька гіпсова статуя Венери з оголеним бюстом, яку колектив подарував йому на ювілей, жартома зауваживши, що вона замінить йому середньовічні скарби, які він не хоче шукати. Вона стояла вся в золотавому світлі й наче насміхалася з нього. Манила своїми розкішними формами, немовби припрошуючи до кохання. Та хіба могла вона хоч щось зробити без рук? Когось обійняти? Йому так само впродовж багатьох років відбивала руки жорстока, бездарна, тупоголова система. Але вдавалося ще якось пручатися і знаходити вихід, коли це все відбувалося за межами лікарні. Якщо ж недуга вразила колектив ізсередини — тоді вже зробити нічого не можна.

Ситуація повністю вийшла з-під його контролю. Рік тому вони приперли сюди цю Венеру. А щойно приблизно в тому ж складі прийшли позбиткуватися з нього. Несамовита лють нуртувала всередині, потребуючи виходу. Та клапан в людини є лише в серці, і якщо вже там спрацьовує, то, як правило, востаннє. Нерви потребували розрядки. Вхопивши нещасну Венеру, Костогриз підняв її високо над головою і з усієї сили гахнув об підлогу.

Те, що сталося далі, він не встигав аналізувати. Підлога провалилася під ногами і він, ламаючи ребра об краї провалу, опинився у вільному польоті. На голову йому сипалися уламки гіпсу, а нутрощі підкотили до горла. Він навіть не встиг відчути страху, як його дебеле тіло вже вдарилося у тверду поверхню. Від жорсткого падіння одразу ж забило дух. Ніяк не вдавалося набрати в груди повітря, а в правій нозі почав розливатися нестерпний біль. Застогнавши, він спробував поворухнути руками. Біль посилився, і за мить усе накрила суцільна темрява.

Усі стояли під вікнами у Журбенка, збираючись розходитися, хоч він запрошував на каву. Та настрій був не той. Жорстоке розчарування охопило усіх разом і кожного окремо. Те, що відбулося, не вкладалося в голові. Здавалося, легше пробити стіну в підвалі, ніж достукатися до головного.

— Це ж треба бути таким упертим… — розпачливо промовив Хижняк.

— Щось довести йому неможливо… — похитав головою Дольний. — Така невіра вкорінилася в ньому — нічим не проб'єш.

— Так, — згодився Вересюк. — І саме вона є причиною тієї відвертої зневаги до кожного, хто вірить, що скарби існують, і люті до тих, хто намагається шукати. Це замкнене коло. Стійкий невроз. Як фахівець кажу.

— Що ж, нічого більше ми зробити не можемо.

— Так і рябоконем можна стати, — зауважив Цекало. — Не можна ж так до колег ставитися, усіх дурнішими за себе вважати. Хіба б від нього відвалилося, аби послухав?

— Може, ще передумає? — обнадіював колег Вадим. — Покипить трохи, потім поміркує на холодну голову і, глядиш, сам покличе.

— Еге, якраз… — скривився Журбенко. — Не передумає. Ще місяць плюватиметься.

— А от би був прикол, коли б ми зараз повернулися, а він там орудує молотком та зубилом, — чорно пожартував Щерба.

— Ото вже навряд, — розплився у посмішці Дольний. — Хто-хто, але не він. Я його знаю. Його впертість непохитна. Тому це з розряду найнеімовірнішого.

— А може перевіримо про всяк випадок?

Нерви заспокоювалися. В хід пішли жарти, приколи, хтось розповів анекдот. Журбенка завезли до квартири і почали розходитися. Останніми під будинком залишилися Щерба з Лужним.

— А може таки зайдеш? — запропонував Андрій. — Тоді ти казав — ще не час. Зараз усі проблеми вирішені, гроші повернуті. Вип'ємо по п'ятдесят. То як?

— Хіба до мене, — знизав плечима той.

— У тебе ж ні хріна немає, — здивувався травматолог. — І приготувати нікому.

— Ви вдвох, а я сам, — зітхнув Вадим. — На душі прикро. Боляче на чуже щастя дивитись. Як з'їздив… нічого не склалося.

— Тоді пішли до тебе, — рішуче заявив Андрій. — Розповісиш. Може щось пораджу.

Коли двері під'їзду відчинилися, і Щерба, знявши окуляри, намірився вставити ключа у замок чужого помешкання, то побачив маленьку жіночу сумочку, що висіла на дверній ручці. Він подивився наліво. Жінка у легенькій сукні сиділа на дерев'яних сходах, підстеливши газету.

— Ви тут живете? — запитала вона.

— Ні, — розгублено відповів той. — Вадим тут живе.

— А де ж він?

— По пляшку побіг, — пояснював Андрій, намагаючись вдягти окуляри і роздивитися гостю. — До магазину. А я його друг.

— І звуть вас Шрек…

— Ні, Андрій. А ви хто?

— А я до нього приїхала.

— З оцим? — Щерба підозріло скосив очі на сумочку.

— А він казав, що голий і босий, — промовила Алла. — То і я так само, тоді легше.

— Спізнилися ви… — розвів руками Щерба.

Вона мовчки підвелася, взяла сумочку і рушила до виходу.

— То передайте, що я бажаю йому щастя.

— Зачекайте! — злякався Андрій. — Куди ж ви?

— Ну ви ж кажете, що спізнилася, — знизала плечима Алла.

— У тому розумінні, що вже не голий і не босий. За те й питимемо.

Перше, що він побачив, отямившись, — пляму світла високо угорі. Звідти ще сипалося. Протерши очі від піску, Костогриз спробував поворухнутися й одразу ж закричав від болю у гомілці. У голові знову запаморочилося. У плече щось тиснуло. Він намацав і витяг з-під себе голову Венери, а потім, зчепивши зуби і тамуючи біль, таки знайшов прийнятне положення для тіла.

У підвалі стояв морок, і світло люмінісцентних ламп, що лилося крізь пролом у підлозі його кабінету, або ж стелі сховища, кидало тіні та худо-бідно давало змогу роздивитися навсібіч. Кривлячись від болю, він оглядав стіни схову, в якому найбільшою цінністю виявилася голова скульптури, подарованої колегами. Більше не було нічого. Кам'яна підлога вкрита грубезним шаром пороху. У кутку лежав людський череп та купка кісток, які, схоже, належали одній людині. Якесь незрозуміле ганчір'я поруч із ними. Дубова балка простягалася від стіни до стіни, проте за нею також зяяла сама порожнеча.

«Було б на неї впасти — і кранти…» — подумав головлікар, мацаючи по кишенях у пошуках мобільного. Кишені чомусь