Читати книгу - "Пташиний спів"

— Коли я поїхав туди у відпустку, вони здалися мені огидними, — сказав Уїр. — Ті вгодовані свині і гадки не мають, яке існування ми тут терпимо заради них. Я б хотів, аби німці поскидали бомби від Пікаділлі до Вайтхоллу та усіх їх повбивали.

— Навіть ваших рідних?

— Особливо моїх рідних. Особливо. Я спробував пояснити, як воно тут, — і знаєте що? Моєму батькові стало нудно. Він насправді занудьгував від усього цього. Я б хотів, щоби їхню вулицю накрили п’ятиденним обстрілом. І щоб ті люди, які страйкують на фабриках, вимагаючи більшу платню, пішли помирати за шилінг удень, — голос Уїра тремтів. — Я би подивився, як вони підуть під гарматний обстріл ворога довгими рідкими шеренгами. За один шилінг, — його підборіддям текла слина.

— А ви, — Елліс звернувся до Стівена, — ви такий же озлоблений, як і він?

Стівен випив зайвого, і зараз із фальшивим красномовством міг прийняти будь-яку точку зору.

— Я не можу згадати нашу країну. Ми повинні воювати за кущі та поля? Мабуть, повинні. Якщо ті поля наповнені почуттями людей, які їх любили, — тоді вони варті того, щоби за них вмирати. Як і ті міста, куди я приїздив на фабрики, їхні похилі вулиці, Лондон з його доками та будівлями — може, ці шматки каменю та будівельного розчину варті більшого за шматки каменю німців у Гамбурзі чи Мюнхені. Мабуть, якщо поля та пагорби любила достатня кількість людей, то ми мусимо лягти та померти заради них. Лягти і дозволити кулям та снарядам розірвати нас на шмаття — аби лише зелені пагорби Англії залишилися непорушеними.

— Ви стверджуєте, що земля варта більше, ніж люди та наш образ життя? — запитав Елліс.

— Ні.

— Тоді за що ж ви воюєте?

Стівен відповів:

— Якщо я і б’юся за когось — то тільки за тих, хто помер. Не за тих, хто живе вдома. За мертвих. За тих, хто помер тут. За Вілкінсона, Рівза та його брата, якого знищило вщент. Він став нічим. Вірна, який завис на дротах. Я воюю за нього, — голос був придушений, руки стислись у кулаки. — І за інших. Я знав їх. Стад і той, як там його, світловолосий хлопець — вони завжди були удвох. Господи, я навіть імені не можу згадати!..

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Уїр. — Головне, що ви зараз пам’ятаєте їх самих.

— Пам’ятаю, звичайно, я пам’ятаю. Той взвод і досі існує у якомусь сенсі. Петросян і... Бреннан, звичайно. І нові солдати. Годдард. Барлоу і Кокер. Й інші. Вони добрі хлопці. Як звали друга Бреннана? Він втратив багато крові... Дуглас. Ви не втрачаєте так багато людей під землею.

— Ми теж чимало втратили. Тайсона — у Бомон-Амелі. Багато інших солдатів у тунелях. Але я помирати не збираюся.

Ніч тривала, і очі Уїра вже світилися блакитним вогнем — від надії та сп’яніння. Те, що лишилося від його волосся, стирчало над вухами тонкими світлими пасмами. Його голос підвищився від хвилювання.

— І не дивіться на мене так скептично. Скажете, що ви ніколи не вірили в жодну магічну силу? — сказав він.

Стівен був достатньо п’яний, щоб зазнаватися. Його тимчасова красномовність зникла, але її замінила чесність.

— Вірив, коли був малим. Ми пробували викликати духи померлих. На ярмарках я завжди шукав ворожок. Мені хотілося вірити в особливу долю. Мені хотілося мати уявний світ — бо я не міг терпіти своє життя в реальному.

Поруч упав снаряд, і бліндаж затрусився від вибуху.

Уїр здивувався:

— Вже тоді?

— Коли я був у шпиталі, Грей сказав мені, що для дітей, які... як же він сказав?.. «У яких відібрали нормальну магію дитинства», якось так, це нормально.

— Та що, в біса, Грей про це знає?

— Йому розповів якийсь австрійський доктор.

Елліс, який слухав їх зі свого ліжка, запитав:

— А що сталося тоді, коли вас поранило?

— Я почав у дещо вірити.

— У що?

Стівен сперся підборіддям на руки. Його мова була нечіткою, він надовго зупинявся і добирав слова. Поміж його фразами вищали снаряди.

— Я почув голос. Там було щось поза існуванням. Я завжди вірив, що немає нічого, крім... крім плоті, крім того моменту, у якому живеш... ЩО ПОТІМ — ПОТІМ НІЧОГО. Я шукав у тих марновірствах... — він махнув рукою. — Пацюки. Але там нічого не було. А потім я відчув, як моє власне життя іде від мене. Воно йшло з таким... таким ніжним звуком... Я пошкодував, що не приділяв йому уваги. А потім повірив у мудрість, яку раніше за мене знайшли інші... Я побачив, що ці прості речі можуть бути правдою... Я ніколи не хотів у них вірити, бо вважав, що краще вести свій власний бій.

У ньому знову прокинулось красномовство, і він завершив:

— Можна вірити, не поступаючись тягарем власного існування.

Уїр, не розуміючи, подивився на нього. Елліс кахикнув.

— Так у що ж ви вірите?

— У кімнату. У місце, яке пояснює