Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

«Як гадаєш, Томмі, я це переживу?» — спитав він мене.

«Якщо не переживеш, я тобі ніколи цього не пробачу», — відказав я. Я нажаханий. Нині серпень. Бріджид пам’ятає про серпень, бо читала записи Енн. Серпень, Корк, квіти.

«Пробачиш. Так само, як пробачив Енні».

Я попросив його не вимовляти її імені. Мені нестерпно чути його. Так її відсутність стає надто реальною. А ще — це глузування над моїм таємним сподіванням колись побачити Енн знову. Та Мік забуває. Надто багато всього йому доводиться пам’ятати. Напруження гризе Міка зсередини, а коли я тисну на нього, силкуючись розпитати про це напруження, він мені бреше. Мік рухається повільніше, а його очі пригасли, але, можливо, то я бачу власний біль і страх.

Він наполягає, що мусить продовжити поїздку півднем і рушити до Корку. В нього заплановані зустрічі з найвпливовішими людьми, які розбишакують у тому регіоні. Мік каже, що раз і назавжди покладе край цьому кривавому конфлікту. «За Артура, за Енні й за кожного, хай йому грець, хлопця, якого повісили чи розстріляли за намагання виконувати мої накази». Але Корк став осередком республіканського опору. Понищено залізниці, дороги перегороджено поваленими деревами, щоб унеможливити безпечний проїзд, а на селі повсюди ставлять міни.

Я благав його не їхати.

«Це мої люди, Томмі, — різко відказав він. — Я бував по всій Ірландії, і мене ніхто не намагався зупинити. На бога, я хочу додому. Хочу поїхати до Клонакілті, посидіти на табуреті в „Чотирьох за всіх“ і випити з друзями».

Я сказав йому: якщо він поїде, я поїду з ним.

Якусь мить ці слова відлунювали в бібліотеці, а ми з Кевіном мовчали, занурені у спогади про людей, які були неймовірними, як саме життя, а потім життя взяло і знищило їх.

— Вони неймовірні, — зачудувався Кевін. — Я трохи знаю про Артура Ґріффіта й Майкла Коллінза. Та не так багато, як повинен знати. Енн, хочете, я почитаю ще?

— Ні, — сумно прошепотіла я. — Я знаю, що буде далі.

Він передав книжку мені, а я її відклала.

— Цей щоденник набагато старший. Він у поганому стані. — Кевін замислився над іншим томом. — Ні… наступний, — повідомив він, гортаючи сторінки. — Починається 1916 роком, у травні, а закінчується… — Він перегорнув сторінку. — Схоже, закінчується він віршем. Але останній запис — від шістнадцятого квітня 1922 року.

— Прочитай вірша, — затамувавши подих, наказала я.

— Гм. Гаразд, — він ніяково прокашлявся.

З води тебе дістав і

На ліжко вклав своє,

Донька заблудла часу,

Минулого, що є.

Коли я вп’ялася в нього поглядом у приголомшеному мовчанні, він продовжив. Його обличчя стало червоним, мов Оїнове волосся. Я з кожним словом відчувала, як у моїй голові наростає шум вітру, а під шкірою збирається озеро.

Не йди, кохана, до води,

Тримайся берега, не моря.

По плесу йти не зможеш ти,

Сміх хвиль розлучить нас на горе.

Під моїми ногами вже не було межі, і я сіла на Томасів письмовий стіл. Від подиву в мене запаморочилось у голові.

— Енн? — спитав Кевін. — Хочете й цей?

Я безживно кивнула, і він зліз, не випускаючи книжки з правої руки.

— Можна поглянути? — прошепотіла я.

Кевін передав її мені в руки й застиг, явно вражений моїм шоком.

— Я думала, що цей щоденник загубився… в озері, — видихнула я, погладжуючи його. — Не… Не розумію.

— Може, це якийсь інший, — із надією в голосі припустив Кевін.

— Ні. Я знаю цю книжку… дати… Знаю той вірш. — Я повернула книжку йому. — Не можу на нього дивитися. Знаю, що ти цього не розумієш, але можеш прочитати мені перший запис?

Кевін узяв із моїх рук книжку, а коли прогортав сторінки, на землю злетіло кілька світлин. Він нагнувся, підхопив їх і з цікавістю позирнув на них.

— Це Ґарва-Ґліб, — сказав Кевін. — Цьому знімку, схоже, років зі сто, та маєток не надто змінився.

Кевін передав світлину мені. Саме її я показувала Дейрдре того дня в бібліотеці. Ту світлину, яку я сховала між сторінками щоденника, перш ніж виплисти на середину озера для прощання з Оїном. Це була та сама світлина, але постаріла на вісімдесят років.

— А це щось інше, — видихнув Кевін. Його погляд був заворожений наступною світлиною, яку він узяв до рук. Він округлив очі, примружився, а тоді зустрівся поглядом зі мною. — Ота жінка дуже схожа на вас, Енн.

На знімку були зображені ми з Томасом у «Ґрешемі»; ми не торкались одне одного, але чудово усвідомлювали свою близькість. Він повернувся обличчям до мене: було видно лінію його підборіддя, тонку скроню, м’якість губ під витонченим носом.

Мої знімки витримали подорож озером. Щоденник теж витримав. А я не витримала. Ми не витримали.

28 серпня 1922 року

До Корку ми поїхали вранці двадцять першого. Спускаючись зі сходів, Мік заточився і впустив пістолет. Той вистрілив, розбудивши всю хату й посиливши моє недобре передчуття. Я бачив у вікні Джо О’Райллі, який проводжав нас поглядом. Він, як і решта, благав Міка не їздити до Корку. Знаю, що йому стало легше на душі через те, що я був із Міком, хоча якась користь у бійці від мене завжди бувала лише після її закінчення. Усі мої історії про війну — медичні.

Починалося все непогано. Ми зупинилися в керразьких казармах, і Мік провів огляд. Ми зупинялися в Лімерику та в Маллоу, і Мік захотів зазирнути на армійські танці; там священник назвав його в обличчя зрадником, а мені облили спину пивом. Мік, почувши образу, навіть не здригнувся, а я допив свій віскі з мокрим задом. Трохи більше обурення Мік виказав, коли після нашого прибуття до готелю в Корку з’ясувалося, що тамтешні вартові міцно сплять. Він схопив обох хлопців за волосся й зіштовхнув їх лобами. Якби це було рік тому в готелі «Вонз» у Дубліні, він тут — таки й пішов би, не сумніваючись, що його безпеку порушено. Тепер він здавався не надто стурбованим і заснув, щойно його голова торкнулася подушки. Я задрімав, сидячи у кріслі під дверима, тримаючи на колінах Міків револьвер.

Можливо, річ була в тім, що я втомився, а може, в тому, що весь час, відколи зникла Енн, був затуманений горем, але