Читати книгу - "Слово після страти"

залишив завтра в таборі дядю Ваню. Це коштувало нам дві пачки сигарет. Треба сказати, що після одного з Жориних концертів у кімнаті Плюгавого і штубового Зінгера його призначили старшим прибиральником, відповідальним за чистоту у шлафзалі. Жора вже кілька днів на свій розсуд вибирав з тисячі в'язнів двадцять чоловік і в обід одержував на них цулягу — добавку баланди. Це був великий успіх. Молодець Жора, таки зумів утертися в довір'я до начальства.

Звечора ми намітили й обміркували кандидатури учасників таємних зборів. Тієї ночі од великого нервового збудження я довго не міг заснути.

Наступного дня одразу ж після аппеля проміненти, як звичайно, пішли досипати. Жора за наказом штубового Зінгера відібрав двадцять чоловік для прибирання шлафзали. Всі інші в'язні під командою Янкельшмока займалися на майдані муштрою.

Ми зібралися в найдальшому кутку шлафзали другої штуби. Була шоста година ранку. Виставлені пости спостереження і сигналізації — один біля кімнати промінентів, другий біля кімнати блокового і третій біля входу в блок — доповіли, що все гаразд, можна починати збори.

Дядя Ваня відкрив організаційні збори підпільної антифашистської групи. Голос його був урочистий, схвильований, але говорив він коротко. Мета групи — згуртувати й повести за собою в'язнів карантинного блока, підготувати їх до рішучих дій, коли настане слушний час. Далі він надав слово Жорі, щоб той прочитав статут організації. Над його текстом ми чимало попрацювали, і тому майже всі присутні знали цей текст напам'ять.

— Підпільна антифашистська організація створюється для боротьби з гестапівсько-поліцейським режимом насильства й терору в Освенцімському таборі смерті, — урочисто читав Жора, — для збереження життя радянських людей і всіх антифашистів… для нещадної боротьби з бандитами, моральними розтлителями, зрадниками, донощиками…

Після цього ми одноголосно затвердили статут і прийняли присягу. Потім обрали бюро і секретаря бюро — він же керівник організації — дядю Ваню. Крім нього, до бюро ввійшли: Григорій Шморгун, Андрій Кашуба, Георгій Трембіцький і я.

Заступниками дяді Вані були обрані Григорій Шморгун і Жора. Залишилося вирішити питання про таємні клички і пароль. Вирішили дядю Ваню так і називати надалі, Андрія Кашубу — Шубою, Жору — Южним, Гришу Шморгуна — Моряком, а мене — Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відзив — «В ім'я перемоги».

— От так, наше Орлятко, — ніжно обняв мене дядя Ваня. — Пишайся і дорожи цим ім'ям, а ми зробимо все, щоб ти залишився живий.

Це було цілковитою несподіванкою для мене, і я, було, запротестував. Але дядя Баня сказав, що скромність, звичайно, річ хороша, але тут вона ні до чого. Така воля колективу.

Збори ми провели за півгодини, після чого заходилися прибирати шлафзалу. Я ходив, наче в тумані.

— Ну, чого ти напустив на себе ману? — звернувся до мене Жора. — Відтепер твоє ім'я належить історії. То будь же справжнім Орлятком. По-перше, зроби обличчя суворішим, а голос — керівним та й носа більше задери, — і Жора розреготався.

Я не втримався і кинув у нього ганчірку, якою витирав нари. Щасливий характер у мого друга. Він завжди знайде, з чого посміятися…

До обіду ми в поті чола трудилися в шлафзалі. Начальство залишилося задоволене прибиранням. Відтоді команда прибиральників складалася виключно з підпільників.

Того ж дня увечері, як і обіцяв Антонович, до нас прийшов зв'язковий — чоловік років тридцяти із шрамами на обличчі, слідами осколочних поранень. Це був Володя Бєлгородський, про якого ми вже багато чули.

— Я справді з Білгорода, — сказав нам Володя, — звідти і в армію мобілізували.

Він дуже сподобався нам: розумний, симпатичний. Виявляється, він про мене також чув, але, побачивши, мабуть, розчарувався: перед ним стояв худий, миршавий малюк. Володя попередив мене, щоб я остерігався своєї слави і менше попадався на очі есесівцям, бо мною може зацікавитись табірне гестапо.

Після відбою ми з Жорою довго не могли заснути: нарешті почалося справжнє діло, про яке ми стільки мріяли. Що може бути прекрасніше від усвідомлення того, що ти потрібний людям!

15

Мабуть, на всі Освенцімські табори не було істоти більш затурканої й нікчемної, ніж Антон. Навіть есесівці ставилися до нього з бридливою поблажливістю: не боялися, що він може втекти, вчинити диверсію чи встановити зв'язок з партизанами. Вони давно вже звикли до того, що цей похмурий здоровань мало не від дня заснування табору працював асенізатором і, здавалося, ні вдень ні вночі не злазив з передка своєї величезної смердючої бочки, запряженої парою гнідих битюгів. Битюги були добре доглянуті й аж лисніли від жиру, зате Антон був кістлявий, худий, з великим гострим кадиком.

Коли з Антоном пробували зав'язати розмову, він наставляв праве вухо, прикладав до нього чорну порепану долоню і кричав: «Антон! Еге ж, Антон!» — після чого приймав долоню від вуха, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена. Антон був родом з Волині, а за що потрапив до Освенціму — того ніхто не знав.

Цього погожого липневого ранку Антон неквапливо їхав дорогою, що вела на Біркенау. Раз по раз гуцикаючи на вибоях, торохтіли колеса, деренчав абияк прив'язаний збоку величезний черпак. Ним Антон наливав у бочку фекалії. Назустріч колимазі ішла колона в'язнів-жінок із концтабору Райско. «З Райско потрапляють прямо в рай до пана буга», — невесело жартували в'язні-поляки, коли мова заходила про цей філіал Освенціму.

Забачивши колону, Антон звернув на узбіччя шосе, зупинив коні і з властивою йому байдужістю до всього на світі почав ждати, поки колона пройде. Попереду крокувала есесівка в чині шарфюрера. На ній була чорна вузенька спідниця, біла блузка з чорною краваткою, поверх блузки — зелений френч, у лівій петлиці якого сріблилися три кубики, а