Читати книгу - "Слово після страти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Далі сталося таке, чого ніхто не сподівався. Антонів погляд ковзнув по жінках і зупинився на трупі. Нараз він блискавично злетів із своєї колимаги і, як оком змигнути, підскочив до начальниці конвою, збив її з ніг, схопив за горло своїми чорними сучкуватими пальцями і почав душити. Це було так несподівано, що есесівки у першу мить розгубилися і не прийшли на допомогу своїй начальниці. Та вже в наступну хвилину одна з них розрядила в Антона всю обойму, але він і мертвий продовжував чавити горло шарфюрера.
Арбайтскоманду повернули назад у табір. Мертву есесівку несли в'язні. Труп Антона і жінки, яку тягли, прив'язали до передка колимаги, що їхала слідом за колоною.
Того ж вечора усіх жінок цієї арбайтскоманди на науку іншим повісили. Задушеній начальниці конвою влаштували пишний похорон, бо ж загинула на бойовому посту в боротьбі з ворогами тисячолітнього рейху…
Ця подія, зрештою звичайна для Освенціму, довго обговорювалася по всіх блоках, обростала різними небилицями і домислами. Казали навіть, що в одній з жінок, які тягли спотвореного трупа, Антон упізнав свою доньку. Через те й не витримало серце волиняка.
Треба сказати, що у фашистській Німеччині жіночі табори були окремо від чоловічих. Винятком був Освенцім, а точніше, Біркенау, де жіночий табір від чоловічого відділяла тільки дротяна огорожа, по якій проходив струм високої напруги, та сумнозвісна платформа смерті — останній пункт зупинки ешелонів, що прибували в Освенцім з усієї Європи. Ліворуч від платформи смерті був крематорій № ІІ, а праворуч — № ІІІ; за ним, на відстані кількасот метрів, — № IV і № V. Між крематоріями день і ніч горіли так звані «смоляні ями»; в них спалювали живих і мертвих в'язнів, яких не встигали «переробляти» крематорії.
Філіал Освенціму Біркенау — цілий величезний комбінат, до якого входили табірні сектори В-І і В-ІІ, «Канада», на території якої було тридцять п'ять величезних бараків-складів, згадувані вже чотири крематорії, есесівське містечко та ціла низка споруд адміністративно-господарського призначення. У Біркенау будували ще один сектор — В-ІІІ. Його чомусь називали «Мексікою»; цей сектор так і не встигли закінчити. Про величезні розміри Біркенау свідчить хоча б те, що в секторі В-І, де утримувалися жінки, було 73 блоки, а в чоловічому секторі В-ІІ — 197 блоків. Чоловічий сектор поділявся на підсектори: a) карантин (20 блоків), b) сімейний табір (40 блоків), c) мадьярський табір (40 блоків), d) чоловічий табір, або, як його ще називали, інтернаціональний (40 блоків), e) циганський табір (40 блоків) і f) ревір (17 блоків). Улітку 1943 року чоловіків почасти знищили, а почасти вивезли в інші табори, і чоловічий сектор заселили жінками.
Усі блоки являли собою довжелезні одноповерхові дерев'яні чи цегляні будівлі, зовні дуже схожі на стайні. Усього в Біркенау таких блоків було 305, не рахуючи недобудованого сектора В-ІІІ, тотенблоків, службових та господарських будівель. У середньому в Біркенау утримувалося двісті тисяч в'язнів. На місце замордованих, померлих од виснаження і задушених у газових камерах та спалених у крематоріях прибували нові контингенти. Циркуляція не припинялася ні на один день.
Мабуть, уже ніхто й ніколи не дізнається, скільки жінок пройшло через Освенцім. Відомо тільки, що за чотири з половиною роки функціонування Біркенау їх знищили близько мільйона. Про пекельні муки, про нелюдські страждання жінок у таборі знищення Аусшвітці у нас ще не написано жодної книги, не створено жодного кінофільму. Тим часом становище жінок у цьому страхітливому комбінаті смерті було набагато гіршим, ніж становище чоловіків, коли врахувати, що більшість жінок привозили в Освенцім разом з дітьми. Не важко уявити, як краялося серце матері, коли в неї силоміць забирали діток, часто на її очах обливали бензином або кидали в страхітливі «смоляні ями» і живцем спалювали, а її після цього ще й посилали на каторжні роботи, де з неї висотували всю мускульну силу, щоб і саму потім спалити в крематорії. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла — Освенціму. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства.
Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх Освенцімських в'язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу Освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в'язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин Шполянського району Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.
Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною — заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Проста розповідь її — це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.
«31 липня 1941 року фашисти окупували наше село. Відправляючи колгоспне майно і худобу за Дніпро, батько не встиг евакуюватись і залишився в окупації… 24 січня 1942 року його заарештувало гестапо, а через два місяці розстріляли. Йому було тоді п'ятдесят
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.
