Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

— Знаєш, мені іноді стає страшно, — казала Ейлін. — Адже цілком імовірно, що батько стежить за нами. Я вже не раз запитувала себе: що нам робити, якщо він застане нас тут? Тоді вже ніяка брехня не допоможе.

— Атож, звичайно… — погодився Ковпервуд.

Він, як і завжди, перебував у полоні її чар. У неї були такі прекрасні, ніжні руки, така струнка й біла шия; рудувато-золотисте волосся яскравим ореолом оточувало голову, великі очі блищали. Вона вся була сповнена квітучої жіночної краси — ваблива, неврівноважена, романтична і… неперевершена.

— Що має статися — того не відвернути, — промовив Френк. — І все ж таки я вже сам думав, чи не краще нам на певний час уникати зустрічей? Власне, цей лист мав насторожити нас на майбутнє.

Він обійняв Ейлін, яка стояла біля туалетного столика, приводячи в порядок волосся, і поцілував її соковиті вуста.

— Ти у мене кокетка, Ейлін, але миліше за тебе немає нікого у світі… — прошепотів він пристрасно їй на вухо.

У цей час Батлер і другий агент притихли обабіч вхідних дверей, а Олдерсон, що перебрав керівництво операцією, потягнув шнур дзвінка. Двері відчинила темношкіра служниця.

— Скажіть, місіс Девіс удома? — люб’язно поцікавився Олдерсон, називаючи прізвище хазяйки. — Я хотів би її побачити.

— Увійдіть, будь ласка, — відказала служниця, яка нічого не підозрювала і вказала на двері прийомної справа від входу.

Олдерсон зняв м’якого крислатого капелюха та увійшов. Служниця ще не встигла відійти нагору за хазяйкою, як він повернувся в хол і впустив Батлера й двох слідчих. Ніким не помічені, вони тепер вже вчотирьох зайшли в передпокій. Через декілька хвилин з’явилася «мадам» (як було заведено називати хазяйок таких закладів). Висока, міцна і досить приємна на вигляд білявка з голубими очима і привітною посмішкою. Постійне спілкування з поліцією і розв’язне життя замолоду виховали у ній обережність і недовіру до людей. Заробляючи свій хліб способами, які не мали нічого спільного з чесною працею, і не знаючи іншого ремесла, вона передусім турбувалася про те, щоб вживатися мирно і з поліцією, і з клієнтами (як, загалом, будь-який комерсант у якійсь іншій сфері). На ній був просторий пеньюар у голубих тонах, обхоплений біля шиї голубим бантом так, що крізь виріз проглядала дорога білизна. Середній палець її лівої руки прикрашав перстень з великим опалом, у вухах були яскраво-голубі бірюзові сережки. Жовті шовкові черевички з бронзовими пряжками довершували її наряд. Загалом, зовнішність хазяйки цілком гармоніювала з передпокоєм, оздоблення і обстановка якого складалася зі шпалер із золотими квітами, кремового з голубими візерунками брюссельського килима, гравюр, вставлених в масивні рами з позолотою, що зображали оголених жінок, і великого — від підлоги до стелі, трюмо — теж у рамі з позолотою. Зайве казати, що Батлер був глибоко вражений цією атмосферою розпусти, згубні чари якої полонили, судячи з усього, і його доньку.

Олдерсон подав знак одному з помічників, і той негайно став позаду жінки, відрізавши їй шлях до відступу.

— Дуже прикро, що потривожив вас, місіс Девіс, — сказав Олдерсон, — але нам потрібно побачити одну парочку, яка перебуває у вашому будинку. Мова йде про дівчину, яка втекла з дому. Жодного шуму не буде, нам потрібно лише знайти її і забрати із собою.

Місіс Девіс зблідла і відкрила рота.

— Але не подумайте кричати, — додав він, помітивши це. — Інакше будемо змушені застосувати жорсткіші заходи! Мої люди оточили будинок з усіх боків. Ніхто звідси вийти не зможе. Чи відомий вам такий собі містер Ковпервуд?

На щастя, місіс Девіс не належала до нервових чи агресивних людей і до життя ставилася більш-менш по-філософськи. У Філадельфії вона ще не встигла встановити тісного контакту з поліцією і тому побоювалася викриття. Навіщо кричати, подумала вона. Будинок все ’дно оточений, а поблизу немає нікого, хто міг би врятувати цю пару. Хазяйка не знала їхніх справжніх імен. Для неї вони були містер і місіс Монтегю.

— Я не знаю такої людини, — збентежено відповіла вона.

— Хіба тут немає рудоволосої дівчини? — запитав один з помічників Олдерсона. — І чоловіка з каштановими вусами, одягненого в сірий костюм? Вони прийшли десь із півгодини тому. Невже ви їх не помітили?

— В цілому будинку зараз лише одна пара, але я не знаю, чи це ті, кого ви шукаєте. Якщо вам потрібно — я попрошу їх спуститися сюди. Тільки, будь-ласка, не здіймайте шуму!

— Поводьтеся тихо — і жодного шуму не буде, — відповів Олдерсон. — Не хвилюйтеся! Нам потрібно лише знайти цю дівчину і забрати її звідси. Будьте тут. У якій вони кімнаті?

— На другому поверсі, друга кімната. Але, можливо, ви дозволите мені супроводжувати вас? Так буде краще. Я постукаю до них і попрошу їх вийти.

— Ні, це ми зробимо самі. Лишайтесь тут. Вам нічого боятися, — наполегливо потворив слідчий.

Олдерсон жестом запросив Батлера йти за ним, але той раптом збагнув, що зробив велику помилку, втрутившись у цю брудну справу. Що з того, якщо вони вломляться в кімнату і змусять Ейлін вийти, коли йому не можна скарати цього мерзотника? Достатньо буде, якщо її змусять спуститися сюди. Вона зрозуміє, що йому все відомо. Не слід, вирішив він, звинувачувати Ковпервуда на людях. Він боявся цієї сцени, як боявся й самого себе.

— Нехай вона сходить туди, — похмуро промовив він, вказуючи на місіс Девіс. — А ви лише стежте за нею. Скажіть дівчині, щоб вона спустилася до мене.

Одразу зрозумівши, що справа стосується якоїсь сімейної драми, і сподіваючись, що тепер їй вдасться якось вивернутися, місіс Девіс миттю поспішила нагору. Олдерсон і його помічники йшли за нею. У цей час коханці удвох вмостились у великому кріслі. Почувши стукіт, Ейлін зблідла і скочила на ноги. Не будучи надто нервовою, вона чомусь цілий день передчувала лихо. Погляд Ковпервуда миттєво став жорстким.

— Не хвилюйся, це, напевно, хтось із прислуги, — сказав він. — Я відчиню.

Він пішов до дверей, але Ейлін зупинила його.