Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Стою я на вежі

Немало вже літ,

В прекраснім безмежжі

Я бачу весь світ.

Поля неозорі,

І темні ліси,

І місяць, і зорі —

Все повне краси.

Скрізь вічні оздоби,

Скрізь вічне буття,

А в нім до вподоби

І власне життя.

Чи світле, чи хмарне

Було воно там,

Здавалося гарне

Щасливим очам.

Пауза.

Ні, не лиш одне щасливе

Бачить випало мені:

Щось зловісне, щось страшливе

Піднялося вдалині,

Загорілось, заіскрилось

Поміж віття темних лип,

Ще й од вітру розгнітилось —

Розлилося вшир і вглиб.

То палає хата вбога,

Мохувата, вогка стріха;

А впинить огню незмога,

Де рятунку взять од лиха?

Вам, стареньким, дітись ніде;

Як же ви не впильнували?

Весь ваш статок димом піде —

Безголов'я небувале!

Підлітають вище й вище

Хвилі полум'я страшного…

Чи старенькі там живі ще,

Чи втекли із пекла того?

Ось вогні прудкі, стрілисті

Геть розбіглись в гіллі, в листі;

Вітки миттю зайнялися,

Вниз посипались, хрусткі…

Ой, нащо мені далися

Очі надто аж зіркі!

З хряском валиться каплиця,

Бо ж на неї все летить…

Вище полум'я зміїться —

Аж до самих верховіть.

Багрянисто палахкоче

Все стовбур'я наголо…

Довга пауза. Спів.

Що голубило тут очі,

Те навіки загуло.

Ф а у с т

(на балконі проти дюни)

То хто там тужить, хто там плаче?

Лінкей виспівує печаль.

Я діяв надто нетерпляче —

Уже бере й самого жаль.

Ну що ж, нехай лип'я згорить те,

Візьметься попелом нехай —

Поставлю башту там і звідти

Дивитись буду у безкрай.

Побачу я нову оселю,

А в ній бабусю і дідка,

Що тихо, раді та веселі,

Там доживатимуть вікá.

М е ф і с т о ф е л ь   і   Т р о є   Д у ж и х

(внизу)

Прибігли ми у повну ристь,

Пробач! Несем неладну вість.

Ми в двері стук, ми в двері грюк —

Вони защепнуті на крюк;

Один потряс, другий натис —

Вони зірвалися з завіс.

Ми кричимо, ми грозимо,

А впертим ради не дамо —

Такі вдалися вже, мабуть,

Нікого й вухом не ведуть.

Тоді ми годі тих дурниць —

Давай тягти їх силоміць;

Старі, що кпили із недуг,

Із ляку визівнули дух…

Іще у них чужак там був,

Поліз у бійку — смерть добув.

Та поки билось і сіклось,

Жар на солому впав якось,

І запалало все кругом,

Горить костром тим трупам трьом.

Ф а у с т

Чи ви ж моїх не чули слів?

Не ґвалту я — міньби хотів.

Кляну я ваш кривавий чин!

Діліть між себе той проклін.

Х о р

Старі слова ізнов збулись:

Перед насильником хились!

Коли ж устав із ним на бій,

Майна й життя вже не жалій.

(Виходять).

Ф а у с т

(на балконі)

На небі змеркло сяйво зір,

Вогонь притих, як ситий звір…

Війнуло вітерцем нічним,

Я чую смалятину й дим…

Непевний вчинок цей спішний!

Та що за привид там страшний?

ОПІВНІЧНА ДОБА

Виступають   ч о т и р и   с и в і   ж і н к и.

П е р ш а

Мене звуть Тіснóта.

Д р у г а

                        Мене звуть Нужда.

Т р е т я

Мене звуть Турбота.

Ч е т в е р т а

                          Мене звуть Біда.

Т р о є

Тут замкнуті двері — нам ходу нема,

Живе тут багатий — він нас не прийма.

Б і д а

Я тінню тут стану.

Т і с н о т а

                          Я димом піду.

Н у ж д а

Пестій і не гляне на мене бліду.

Т у р б о т а

Сестриці, сюди вам невільно ввійти,

Та може Турбота і в щілку вповзти.

(Турбота щезає).

Т і с н о т а

Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!

Б і д а

Іде за тобою, як завше, Біда.

Н у ж д а

Од вас не одстане ніколи Нужда.

У т р ь о х

Насунули хмари, не жевріють зорі,

І стайна з простору, де темріє смерк,

Злітає сувора сестра наша — Смерть.

Ф а у с т

(у палаці)

Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;

Якусь чудну, непевну річ вели…

«Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,