Читати книгу - "Марія Антуанетта"

поскладали пограбоване з палацу: срібне начиння, скриньки, прикраси, листи та асигнації. Замкнувши вуста, Марія Антуанетта мусила слухати, як вихваляють призвідців бунту. Безборонно й безмовно мусила слухати, як виходять на трибуну депутати окремих секцій і щонайзатятіше вимагають усунути короля; слухати, як у доповідях фальшувалися найочевидніші факти, приміром, що вдарили на сполох за наказом із замку, що це замок обложив націю, а не нація замок. Вона знову могла бачити незмінну й щоразу повторювану картину: політики завжди стають боязкіші, як тільки зачують, що відміниться вітер. Той самий Верньо, що дві години тому від імені Зборів обіцяв, що швидше загине, ніж дасть зазіхнути на права конституційних органів влади, тепер поквапно капітулює, роблячи пропозицію про негайне усунення носія законної влади — отже, короля — й вимагаючи переселення королівської родини в Люксембурзький палац «під захист громадян і закону», — це означає ув’язнення. Щоб цей перехід не здався депутатам-роялістам занадто ґвалтовним, почали про око вимагати призначити спадкоємцеві трону вихователя, хоча насправді вже ні в кого й гадки не було за трон або короля. В нього відібрали єдине його право — право вето; законам, які він відхилив, Національні Збори вже тільки своєю владою надавали чинності, жоден погляд не спитав про згоду в цього безрадного, запрілого й утомленого від сидіння чоловіка в низькій комірчині, який, певне, в душі зрадів, що його вже ніхто не питатиме. Відтепер Людовіку XVI вже не треба нічого вирішувати. Надалі його долю вже вирішать.

Засідання тягнеться вже вісім, дванадцять, чотирна­дцять годин. А п’ятеро загнаних в кошару людей не спали всю ту страхітну ніч, а від ранку для них проминула ціла вічність. Діти, що нічого в тім не розуміли, від утоми позасинали, в короля й королеви з чола рясно котиться піт, Марія Антуанетта знов і знов намочує хусточку, раз чи два чиясь милосердна рука простягнула їй склянку крижаної води. Роз’ятреними очима вона втомлено й водночас по-нелюдськи пильно вдивляється в той перегрітий казан, в якому вже не годину й не дві словесна машина обкручує їхню долю. Вона й рісочки в рот не взяла, та геть інакше було з її чоловіком. Не переймаючись глядачами, Людовік XVI сказав принести йому численні наїдки й, почуваючи себе в ложі не менш затишно, ніж перед срібним прибором у Версалі, неквапно жував та й жував своїми важкими щелепами. В цьому некоролівському тілі навіть найбільша небезпека не могла задавити сон і голод, важкі повіки помалу опустились, і серед битви, що точилася за його корону, Людовік XVI на якусь годину задрімав. Марія Антуанетта відсунулась від нього в темінь. В такі хвилини їй було завжди соромно за таку негідну слабість свого чоловіка, який більше дбав про шлунок, ніж про честь, і навіть серед найстрахітніших принижень спокійно міг запихатися й спати. Щоб не виказати свого обурення, королева відвертає палючий погляд, відвертається й від Зборів, і, мабуть, найрадніше, затулила б долонями вуха. Тільки вона сама відчуває ганьбу цього дня, а в пересохлому горлі вже стоїть жовчний присмак усього, що чекає на них попереду; але й на мить не втрачає вона гідності, незмінно виявляючи велич у хвилини, коли її зачіпають або впосліджують; ці заколотники не побачать у неї ні сльозини, не почують жодного зітхання — і вона тільки глибше й глибше відсувалась у темінь ложі.

Нарешті після вісімнадцяти немилосердних годин у розпеченій клітці королю і королеві дозволено перебратись у колишній монастир фейянів, де в голій, занедбаній келії їм поквапом спорудили ложе. Незнайомі жінки дали королеві Франції сорочку і якусь білизну; втративши всі свої гроші або в тій веремії геть забувши про них, вона мусила позичити кілька монет у своєї служниці. Аж тепер, коли вона вже сама, Марія Антуанетта трошки підкріпилась. Та під заґратованими вікнами й досі нема ще спокою, без кінця-краю — бо ж місто немов у гарячці — сновигають юрби людей, а від Тюїльрі долинає глухе стукотіння коліс. Це на підводах вивозять останки тисячі забитих — огидна нічна робота. А труп монархії прибрали серед білого дня.

Другого й третього дня королівській родині знов треба було сидіти на засіданнях Національних Зборів у тій самій страхітливій кошарі; вони відчували, як у тій вогненній печі дедалі більше розтає їхня влада. Ще вчора говорили про короля, а сьогодні Дантон уже мовить про «гнобителя народу», а Клоогс — про «особу, котру звуть королем». Ще вчора «місцем» для двору обирали Люксембурзький палац і доручали призначити вихователя для дофіна, а сьогодні присуд уже гостріший: короля слід по­ставити під «sauvegarde de la nation»[154] — делікатна назва для ув’язнення; крім того, Комуна, новий революційний уряд міста, створений у ніч на десяте серпня, не пого­джується, щоб майбутньою резиденцією був Люксембурзький палац чи міністерство юстиції, і ясно каже чому: бо з обох тих будівель занадто легко втекти. Лиш у Тамплі вони можуть поручитися за безпеку «détenus»[155] — чимдалі виразніше проступає поняття «ув’язнення». Національні Збори, потай зрадівши, що здихались потреби вирішувати, переклали клопіт про короля на Комуну. Та пообіцяла відвезти королівську родину в Тампль з «усією належною в такому нещасті повагою»; на цьому й завершили, а словесний млин цілісінький день крутився далі й далі аж до другої години ночі, та ніхто не вступився за принижених, що, зігнувшись, сиділи в темній ложі, мов у затінку долі.

13 серпня нарешті підготували Тампль. За ці три дні пролягла величезна путь. До Національних Зборів абсолютна монархія існувала кілька сот років, від Національних Зборів до конституції минуло два роки, від конституції до штурму Тюїльрі — кілька місяців, від штурму Тюїльрі до ув’язнення — всього три дні. Ще кілька тижнів — і вже йти на ешафот, а звідти миттю скотитись у могилу.

13 серпня о шостій годині вечора королівську родину під проводом Петіона доставили до Тамплю — о шостій вечора, коли ще не впали сутінки, аж ніяк не вночі, бо ж хотіли, щоб переможний народ міг побачити на шляху до в’язниці своїх колишніх володарів, а насамперед зарозумілу королеву. Дві години зумисне повільно плуганилась карета через півміста, крім того, завернули ще й на Вандомський майдан, щоб Людовік XVI міг побачити скинуту з постамента й розбиту за наказом Національних Зборів статую свого прадіда, Людовіка XIV, і в душі не мав уже жодних сумнівів, що настав кінець не тільки його пануванню, а й усьому їхньому поріддю.

Того ж вечора, коли дотеперішній володар Франції перемінив замок своїх предків на в’язницю, змінив своє