Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Тампль

Вже сутеніло, коли королівська родина добулася до Тамплю — колишнього замку тамплієрів. Вікна головної споруди — адже сьогодні в народу свято — світилися тисячами ліхтарів. Марія Антуанетта знала цей невеличкий палац. У щасливу й безжурну добу рококо тут жив королів брат граф д’Артуа, її товариш по танцях і розвагах. Колись узимку чотирнадцять років тому, закутана в пишні хутра, вона примчала сюди в розмальованих санях із дзенькотливими дзвіночками, аби нашвидку закусити в свого дівера. Сьогодні менш люб’язні господарі, члени Комуни, запрошують її зостатися тут надовше, а замість лакеїв біля дверей стовбичать пильні національні гвардійці й жандарми. Велику залу, в якій ув’язненим подали обід, ми знаємо зі славетного полотна «Чай у принца Конті». Зображені там хлопчик і дівчинка, що розважають концертом бли­скуче товариство, — не хто інші, як малий восьмирічний Вольф­ганг Амадей Моцарт і його сестра: ввесь той дім ніби бринів музикою та веселощами, і його останніми госпо­дарями були безжурні шляхетні втіхолюби.

Але житлом для Марії Антуанетти й Людовіка XVI Комуна призначила не той гарненький палац, у золочених дерев’яних панелях якого, мабуть, ще й досі видзвонює сріблом легка музика Моцарта, а дві сусідні прадавні круглі фортечні вежі зі шпичастими покрівлями. Спорудили їх у середні віки з величезного тесаного каменю, це були неприступні фортеці тамплієрів; сірі й похмурі, вони скидалися на Бастилію: побачивши ці примари вперше, кожен здригався від жаху. Кинувши погляд на величезні, обкуті залізом двері, низенькі вікна, похмурі, обнесені муром подвір’я, спогадувались призабуті балади минувшини, таємні суди, інквізиція, відьомські підземелля й кімнати тортур. Парижани неохоче й боязко позирали на ці залишки брутальної і жорстокої доби, які без усякої користі, а тому й удвічі таємничіше спиналися посеред жвавого міщанського кварталу; те, що саме ці давні, непотрібні споруди обрали за в’язницю для вже так само непотрібної монархії, було безжальним промовистим символом.

Наступні тижні пішли на зміцнення надійності цієї просторої тюрми. Аби ніщо не заважало наглядати, зруйнували кілька малих будиночків, що тулились під вежами, позрубували на подвір’ї всі дерева; крім того, голі, ніби виметені, подвір’я круг веж відокремили від решти споруд муром, так що перш, ніж потрапити до властивої цитаделі, треба було пройти три фортечні мури. Біля кожного виходу поставили сторожову будку, перед дверима на кожен поверх завбачливо розставили вартових, так що кожен, хто заходив або виходив, неодмінно мав проминати сім чи вісім постів. Опікувався в’язнями муніципалітет, жеребкуванням щодня обирали чотирьох нових комісарів, вони день і ніч по черзі наглядали за всіма приміщеннями, а ввечері мали забирати ключі від усіх дверей. Без осібного дозволу муніципалітету, крім них і міських радників, ніхто не міг увійти на територію Тамплю; ніякий Ферсен, ніякий щирий друг уже не зможе навідати королівську родину, можливість листуватись і спілкуватись — принаймні так здається — втрачено безповоротно.

Ще тяжчим для королівської родини став інший обачний захід. Вночі 19 серпня з’явилися два муніципальних урядовці й принесли наказ забрати всіх осіб, що не належать до королівської родини. Для королеви надто вже болючою була розлука з пані Ламбаль, яка, вже бувши в безпеці, самохіть повернулася з Лондона, щоб у великій біді підтримати свою подругу. Обидві відчували, що ніколи вже не побачаться; мабуть, при цьому прощанні, де не було ніяких свідків, Марія Антуанетта подарувала своїй подрузі останню пам’ятку своєї любові — ясне пасмо волосся, заховане в обручці з печальним написом: «Воно посивіло від горя»; згодом цей дарунок знайшли на знівеченім тілі замордованої герцогині. Виховательку пані де Турсель та її дочку теж забрали з цієї в’язниці — перевели до іншої, у Форс; така ж доля спіткала й почет короля — йому зоставили тільки одного камердинера. Тим самим знищили останню подобу двору, королівська родина — Людовік XVI, Марія Антуанетта, двоє їхніх дітей і принцеса Єлизавета — зоста­лася зовсім сама.

Страх, що передує якійсь події, здебільшого витерпіти важче, ніж саму подію. Хоч яким великим упослідженням була неволя для короля й королеви, все ж насамперед вони опинились у певній безпеці. Грубі мури, що замикалися навколо, забарикадовані подвір’я, вартові з незмінно наладованими рушницями унеможливлювали будь-які спроби втечі, зате водночас уберігали їх від ворожого міста. Королівській родині тепер уже не треба, як у Тюїльрі, щодня й щогодини прислухатися, чи не бамкає дзвін на сполох, чи не гримлять тривогу барабани, чи не наскочать сьогодні або завтра; в цій самотній вежі кожнісінький день панувала незмінна від­окремленість, супокійна й певна відрубність і відірваність від усіх світових подій. Міський уряд негайно подбав про всякий чисто матеріальний добробут полоненої королів­ської родини — безжальна в боротьбі, революція, по суті, нітрохи не була нелюдською. Після кожного потужного удару вона незмінно на мить улягалась, не маючи й гадки, що саме паузи, ці очевидні послаблення ще дошкульніше нагадують переможеним про їхню поразку. Перевівши полонеників у Тампль, міський уряд зразу заклопотавсь, аби якомога скрасити ув’язнення. Чималеньку вежу оббили новими шпалерами, обставили меблями; цілий поверх із чотирьох кімнат відвели королю, й чотири кімнати — королеві, її шваґровій принцесі Єлизаветі й дітям. Вони будь-коли могли покидати похмуру, запліснявілу вежу й гуляти в саду; а передусім Комуна подбала про найважливіший, на жаль, складник добробуту короля — про добре і сите харчування. Біля його столу поралось аж тринадцять кухарів і слуг, на обід щодня подавали принаймні три супи, чотири закуски, дві печені, чотири легких страви, компот і фрукти; з вин — мальвазія, бордо, шампанське, так що за три з половиною місяці кухонні видатки склали близько тридцяти п’яти тисяч ліврів. Поки Людовіка XVI ще не трактували як злочинця, щодня дбали й про білизну, одяг та опорядкування помешкань. На його бажання йому достачили цілу бібліотеку з 257 томів — переважно латинські класики, — аби було чим гаяти час; у цей перший, дуже короткий період ув’язнення королівської родини нітрохи не скидалося на кару і, якщо не зважати на душевну пригніченість, король і королева могли супокійно й майже вдоволено жити. Вранці до Марії Антуанетти приходили діти, вона навчала їх або ж гралася з ними; опівдні всі разом обідали, по обіді грали в трік-трак або шахи. Поки король із дофіном гуляв у садку й пускав із ним змія, королева — занадто горда, щоб прилюдно гуляти під вартою,