BooksUkraine.com » Сучасна проза » Марія Антуанетта 📚 - Українською

Читати книгу - "Марія Антуанетта"

158
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Марія Антуанетта" автора Стефан Цвейг. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 133
Перейти на сторінку:
стриманими, добре оборонятися», — ось усе, що наказали солдатам, — напівзаходи, а тому й цілковита поразка. Тим часом уже сьома година ранку, надійшли перші ватаги повстанців — безладна, абичим озброєна юрба, страшна не своєю бойовою спроможністю, а тільки незламною рішучістю. Дехто вже підступив до підйомного моста. Притьмом треба щось вирішувати. Редерер, генеральний прокурор, відчув свою відповідальність. Ще годину тому він радив королю податись у Національні Збори й бути під їхнім захистом. Аж тут прорвалася Марія Антуанетта: «Добродію, у нас досить сил, і, зрештою, настав час визначити, кому належатиме влада, — королю чи повстанцям, конституції чи революціонерам». Проте сам король не здобувся на жодне рішуче слово. Важко сапаючи й блудячи очима, сидів він у фотелі й чекав, чекав, сам не знаючи чого; аби тільки й далі зволікати, аби тільки й далі нічого не вирішувати. Аж тут знову приходить Редерер із перев’яззю, що скрізь давала йому дорогу, за ним іде кілька муніципальних радників. «Ваша величносте, — твердо говорить він до Людовіка XVI, — вам не можна гаятись навіть п’яти хвилин, єдиний порятунок для вас — тільки в Національних Зборах». — «Але на Карусельнім майдані не так уже й людно», — боязко відповів Людовік XVI, аби й далі тягнути час. «Величносте, з передмість ідуть величезні тлуми, в них кільканадцять гармат».

Міський урядовець, торговець мереживом, у якого раніше часто купувала королева, потвердив Редерерову пересторогу. «Помовчіть, добродію, — одразу немов холодною водою обляла його Марія Антуанетта (вона завжди лютилась, коли хтось негідний її поваги, брався її рятувати), — хай говорить генеральний прокурор». Потім сама повернулася до Редерера: «Стривайте, таж у нас є військо». — «Мадам, підходить увесь Париж, будь-який опір неможливий».

Марія Антуанетта вже не може приховати гніву, кров ударила їй в обличчя, вона повинна стримати себе, щоб від свого безсилля не нагримати на цих чоловіків, позбавлених будь-якої мужності. Але відповідальність величезна: в присутності короля Франції жінка не може давати наказів до боротьби. Отже, вони чекають рішення відвіку нерішучого. Той нарешті підняв важку голову, якусь хвилю дивився на Редерера, потім зітхнув і проказав, щасливий, що все-таки вирішив: «Ходімо!»

І живою вуличкою дворян, котрі дивилися на нього без усякої поваги, повз швейцарських солдатів, яким забули сказати, треба їм воювати чи ні, крізь усе густішу юрбу, що, не криючись, глузувала й навіть погрожувала королівській родині та кільком її вірним прихильникам, Людовік XVI без бою і будь-яких спроб оборонити покинув замок, який спорудили його предки і в який він більше не вступить. Вони проминули сад — спереду король і Редерер, позаду підтримувана морським міністром королева з сином. Принизливо квапливою ходою вони дісталися критого манежу, де двір колись весело й безтурботно тішився кавалькадами, а тепер народні Національні Збори запишалися тим, що, відрікшись усякої боротьби, тремтячи за власне життя, їхній король прийшов просити в них захисту. Пройти довелося десь двісті кроків. Але ці двісті кроків без вороття відібрали владу в Марії Антуанетти й Людовіка XVI. Монархія впала.

Зі змішаними почуттями дивились Національні Збори, як їхні колишні володарі, з якими вони й досі пов’язані присягою та честю, прийшли просити притулку. Великодушний від такої несподіванки, Верньо, що був головою, озна­йомив: «Величносте, ви можете покластися на рішучість Національних Зборів. Депутати клялися померти, боронячи права народу й установлену владу». Це велика обіцянка, бо згідно з конституцією король і досі вважався законним володарем — і серед хаосу Національні Збори поводяться так, ніби й досі чинний проголошений законом порядок. Вони педантично послалися на параграф конституції, який забороняв королю бути присутнім у залі засідань Національних Зборів. Оскільки дебатів припиняти не збиралися, притулком королю призначили суміжну ложу, де колись сиділи скорописці. Це була низька комірчина, така низька, що в ній не можна було випростатися; спереду стояло кілька стільців, позаду — солом’яна канапа, від зали засідань її відокремлювали залізні ґрати. Тепер терпугами й молотками з допомогою навіть самих депутатів ці ґрати чимшвидше зривають, бо й надалі можливо, що вулична потолоч спробує ґвалтом захопити королівську родину; про цей крайній випадок передбачалося, що депутати урвуть усі обговорення і обступлять королівську родину зусібіч. Тепер у цій розпеченій серпневим сонцем душній і гарячій клітці, відкритій цікавим, лихим і спочутливим поглядам депутатів, Марія Антуанетта й Людовік XVI із дітьми мусять просидіти вісімнадцять годин. Жорстокіше, ніж будь-яка пряма і відкрита ненависть, їх принижувала цілковита байдужість до присутності королівської родини протягом тих нескінченних годин. На них зважали так мало, ніби це були придверники або ж глядачі на трибунах; жоден депутат не підвівся й не підійшов до них із привітанням, ніхто й не думає хоча б чимось полегшити їхнє перебування в тій кошарі. Їм дозволено тільки слухати, що там про них говорять, — моторошна сцена, немов хтось із вікна дивиться на свій власний похорон.

У залі раптом заворушились. Кілька депутатів зірвалися з місць і почали дослухатися, розчахнулись двері, і скоро від близького Тюїльрі долинули рушничні постріли, а от уже від глухого гарматного грому забряжчали вікна. Повстанці, вдираючись у замок, наскочили на швейцарську гвардію. Ганебно й поквапно втікаючи, король геть забувся віддати наказ або ж, як завжди, не мав сили здобутися на ясне «так» чи «ні». Вірна першому, нескасованому наказові, зоставшись в обороні, швейцарська гвардія захищала порожню шкаралущу монархії — Тюїльрі — і з наказу своїх офіцерів дала кілька залпів. Вони вже очистили двір, відібрали в напасників гармати, показавши цим, що відважний володар, ставши на чолі свого вірного війська, міг би з честю оборонитись. Аж тепер пригадав король, той безголовий володар, — скоро він таки справді позбудеться голови, — про свій обов’язок: не вимагати від інших хоробрості і крові, якщо сам виказуєш полохливість; він передав швейцарцям наказ припинити всяку оборону замку. Але й цього разу — одвічне й фатальне слово його королювання — запізно! За його нерішучість чи забудькуватість заплатили життям більше тисячі чоловік. Розлючене юрмисько безперешкодно вдерлося до безборонного замку. Знову засвітилися криваві ліхтарі революції: на піках понесли голови замордованих роялістів, і бойня скінчилася тільки об одинадцятій годині. Того дня більше не впало жодної голови, зате покотилася корона.

Не сміючи вимовити слова, королівська родина, затиснута у похмурій ложі, мимоволі чула й бачила все, що відбувалося на цьому засіданні. Спершу вони побачили, як забігли скривавлені, вкриті потом і порохом їхні вірні швейцарці, а за ними гналися переможні повстанці, що хотіли силою позбавити їх захисту Національних Зборів. Потім на стіл голови

1 ... 100 101 102 ... 133
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марія Антуанетта"