Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Міський урядовець, торговець мереживом, у якого раніше часто купувала королева, потвердив Редерерову пересторогу. «Помовчіть, добродію, — одразу немов холодною водою обляла його Марія Антуанетта (вона завжди лютилась, коли хтось негідний її поваги, брався її рятувати), — хай говорить генеральний прокурор». Потім сама повернулася до Редерера: «Стривайте, таж у нас є військо». — «Мадам, підходить увесь Париж, будь-який опір неможливий».
Марія Антуанетта вже не може приховати гніву, кров ударила їй в обличчя, вона повинна стримати себе, щоб від свого безсилля не нагримати на цих чоловіків, позбавлених будь-якої мужності. Але відповідальність величезна: в присутності короля Франції жінка не може давати наказів до боротьби. Отже, вони чекають рішення відвіку нерішучого. Той нарешті підняв важку голову, якусь хвилю дивився на Редерера, потім зітхнув і проказав, щасливий, що все-таки вирішив: «Ходімо!»
І живою вуличкою дворян, котрі дивилися на нього без усякої поваги, повз швейцарських солдатів, яким забули сказати, треба їм воювати чи ні, крізь усе густішу юрбу, що, не криючись, глузувала й навіть погрожувала королівській родині та кільком її вірним прихильникам, Людовік XVI без бою і будь-яких спроб оборонити покинув замок, який спорудили його предки і в який він більше не вступить. Вони проминули сад — спереду король і Редерер, позаду підтримувана морським міністром королева з сином. Принизливо квапливою ходою вони дісталися критого манежу, де двір колись весело й безтурботно тішився кавалькадами, а тепер народні Національні Збори запишалися тим, що, відрікшись усякої боротьби, тремтячи за власне життя, їхній король прийшов просити в них захисту. Пройти довелося десь двісті кроків. Але ці двісті кроків без вороття відібрали владу в Марії Антуанетти й Людовіка XVI. Монархія впала.
Зі змішаними почуттями дивились Національні Збори, як їхні колишні володарі, з якими вони й досі пов’язані присягою та честю, прийшли просити притулку. Великодушний від такої несподіванки, Верньо, що був головою, ознайомив: «Величносте, ви можете покластися на рішучість Національних Зборів. Депутати клялися померти, боронячи права народу й установлену владу». Це велика обіцянка, бо згідно з конституцією король і досі вважався законним володарем — і серед хаосу Національні Збори поводяться так, ніби й досі чинний проголошений законом порядок. Вони педантично послалися на параграф конституції, який забороняв королю бути присутнім у залі засідань Національних Зборів. Оскільки дебатів припиняти не збиралися, притулком королю призначили суміжну ложу, де колись сиділи скорописці. Це була низька комірчина, така низька, що в ній не можна було випростатися; спереду стояло кілька стільців, позаду — солом’яна канапа, від зали засідань її відокремлювали залізні ґрати. Тепер терпугами й молотками з допомогою навіть самих депутатів ці ґрати чимшвидше зривають, бо й надалі можливо, що вулична потолоч спробує ґвалтом захопити королівську родину; про цей крайній випадок передбачалося, що депутати урвуть усі обговорення і обступлять королівську родину зусібіч. Тепер у цій розпеченій серпневим сонцем душній і гарячій клітці, відкритій цікавим, лихим і спочутливим поглядам депутатів, Марія Антуанетта й Людовік XVI із дітьми мусять просидіти вісімнадцять годин. Жорстокіше, ніж будь-яка пряма і відкрита ненависть, їх принижувала цілковита байдужість до присутності королівської родини протягом тих нескінченних годин. На них зважали так мало, ніби це були придверники або ж глядачі на трибунах; жоден депутат не підвівся й не підійшов до них із привітанням, ніхто й не думає хоча б чимось полегшити їхнє перебування в тій кошарі. Їм дозволено тільки слухати, що там про них говорять, — моторошна сцена, немов хтось із вікна дивиться на свій власний похорон.
У залі раптом заворушились. Кілька депутатів зірвалися з місць і почали дослухатися, розчахнулись двері, і скоро від близького Тюїльрі долинули рушничні постріли, а от уже від глухого гарматного грому забряжчали вікна. Повстанці, вдираючись у замок, наскочили на швейцарську гвардію. Ганебно й поквапно втікаючи, король геть забувся віддати наказ або ж, як завжди, не мав сили здобутися на ясне «так» чи «ні». Вірна першому, нескасованому наказові, зоставшись в обороні, швейцарська гвардія захищала порожню шкаралущу монархії — Тюїльрі — і з наказу своїх офіцерів дала кілька залпів. Вони вже очистили двір, відібрали в напасників гармати, показавши цим, що відважний володар, ставши на чолі свого вірного війська, міг би з честю оборонитись. Аж тепер пригадав король, той безголовий володар, — скоро він таки справді позбудеться голови, — про свій обов’язок: не вимагати від інших хоробрості і крові, якщо сам виказуєш полохливість; він передав швейцарцям наказ припинити всяку оборону замку. Але й цього разу — одвічне й фатальне слово його королювання — запізно! За його нерішучість чи забудькуватість заплатили життям більше тисячі чоловік. Розлючене юрмисько безперешкодно вдерлося до безборонного замку. Знову засвітилися криваві ліхтарі революції: на піках понесли голови замордованих роялістів, і бойня скінчилася тільки об одинадцятій годині. Того дня більше не впало жодної голови, зате покотилася корона.
Не сміючи вимовити слова, королівська родина, затиснута у похмурій ложі, мимоволі чула й бачила все, що відбувалося на цьому засіданні. Спершу вони побачили, як забігли скривавлені, вкриті потом і порохом їхні вірні швейцарці, а за ними гналися переможні повстанці, що хотіли силою позбавити їх захисту Національних Зборів. Потім на стіл голови
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.